6

6

Той день вони провели на симуляторі варп-двигуна, і Білл Крістен, якому, власне, і належало в майбутньому керувати не тільки двигуном викривлення, а й бути спеціалістом із усіх рушійних установок корабля, зробив для себе невтішний висновок, що не знає він нічого. Майор Ден Кроул, який був їхнім ментором, а в довершення ще й відповідав за навчання з варп-двигуном, однак віднісся до невдач екіпажу в цілому і Білла конкретно досить спокійно.

- Нічого страшного! – повідомив він, коли чергова на сьогодні спроба «сфокусувати» гравітаційні хвилі завершилась черговою невдачею. – Було б гірше і, признаюсь, підозріло, якби вам вдалося з першого разу.

- Та який там перший раз! – буркнув зачеплений за живе Крістен. – Пів дня витратив, а нічого не виходить!

- Тоді у перший же день! – поправив Кроул. – Хочу, щоб ви зрозуміли головне: забудьте про звичайні двигуни! Без різниці які: проточні, реактивні, ядерні, орієнтаційні… Варп-двигун – не двигун у звичайному розумінні цього слова. Це – установка, яка змінює самий просторово-часовий континуум! Навколо корабля утворюється складне гравітаційне поле, але сам корабель залишається у звичайному евклідовому просторі[1]. Одразу випереджаю ваше запитання: ні, ми не знаємо самого принципу роботи гравітаційного генератора і, відповідно, варп-двигуна! Але це не заважає нам використовувати їх для переміщення у просторі.

Після виснажливого тренування, коли усі спроби запустити симулятор варп-двигуна завершувалися незмінним «Спроба провалена», зачеплений за живе Білл Крістен випалив:

- Я таки доб’ю це клятий двигун!

Вони саме вийшли з душу, де змивали з себе і піт після багатогодинного тренування, і саму втому.

- Звичайно, доб’єш! – згодився Міка Йохансен. – Інакше нас усіх звідси  «попросять»!

- За двигуни відповідаю я, значить лише мене!

- Ще ніхто не бачив тутешньої зброї! – буркнув Рудольф Ларсен.

Саме йому належало мати з нею справу.

Вони розійшлися по своїх каютах. Віолетта Крамер важко опустилася на ліжко. Вона навіть не підозрювала, що звичайне навчання може так виснажувати. Хоч чому звичайне? Те, що вони дізнаються, не вивчається більше ніде, як, власне, і не застосовується. На кону стоять надто вже високі ставки, що можна навіть проігнорувати такі «незручності», як втома новоприбулих курсантів.

Майбутній капітан патрульного корабля стомилася, але навіть після виснажливого симулятора наступає вечір, а з ним і відпочинок. Віолетта вже хотіла «відключитися», як почула обережний стук у привідчинені двері.

- Заходьте! – запросила вона і підвелася.

Дівчина сподівалась побачити перед собою майора Кроула. Їхній ментор іноді заходив до неї, щоб на одинці проаналізувати прожитий день, якщо було за що – похвалити, якщо ні – вказати на недоліки. Це вже перетворилося у щоденний майже ритуал, і Крамер до цього вже звикла.

Яким же було її здивування, коли у каюту увійшов Маркус Франкен. Віола знала, що йому недавно виповнилось тридцять п’ять років, сам він був з Антверпена і зовсім скоро він відправиться у своє третє чергування. До цього моменту вони навіть серйозно не розмовляли, лише обмінювалися мимовільно кинутими фразами – кожен мав свою програму підготовки чи перепідготовки, тому зазвичай спілкування обмежувалися своєю командою.

- Дозволь?  - запитав Франкен.

- Так, звичайно! – Віолетта показала на стілець, а сама сіла на крісло.

- Побачив, що у тебе відкрито, вирішив заглянути, - винувато мовив гість, сідаючи на крісло. – Я ненадовго! Знаю, що вас сьогодні ганяли на симуляторі.

- Так, але нічого не вийшло, - неохоче згодилася Віола.

- І ваш «рушійник» засмучений!

- А хіба немає причин?

- Ще нікому не вдавалося з першого дня опанувати двигун, - говорив Маркус Франкен. – У нас була така ж ситуація, а інструктором ми мали самого адмірала! Тоді йому якраз заборонили літати, він, природно, був сердитий на увесь Всесвіт, й всю свою злість виливав на нас. Але нічого – пережили, навчились і ось уже чекаю на третій політ!

Чоловік усміхнувся.

- Нічого, справитесь!

Він озирнувся, побачив картину.

- Бачу, ти малюєш, - похвально мовив Маркус. – Це похвально!

- Це не моя робота, - відповіла Крамер. – Її мені подарував… знайомий художник.

- Тоді при нагоді передай йому моє захоплення!

- При нагоді передам. До речі, на ваші слова справжній художник може образитись. Майстри кажуть «пишу», а не «малюю». А чому ви мене похвалили?

- Ти виключаєш, що я можу оцінити красива картина чи ні? До слова – дійсно красива!

- На вашому місці я сказала б «чудова робота»!

- Ти права! Я не те мав на увазі, - усміхнувся Маркус. – Я лише подумав, що ти уже маєш чим зайнятися під час патрулювання.

Віолетта Крамер здивовано подивилась на нього.

- А патрулювати – хіба це не заняття? – запитала вона.