4

4

Але все обійшлося, і серед пасажирів транспорту, який вранішньої пори відчалив від запасного стикувального шлюзу, не було нікого з тих, хто лише вчора уперше ступив на Базу Патруля. Вже пізніше наша сімка дізналася, що подібний «відсів» тих, кого все ж пропустила земна комісія, був досить таки великий і той факт, що серед них не виявилось непридатних до службі у Патрулі, був радше винятком, аніж правилом.

Поки заняття не почалися – а всі чекали старту чергової зміни, - недавні випускники, вже в офіційній формі, з чотирипроменевою жовтою зіркою на лівій стороні грудей знайомились зі станцією, яка віднині стала їхнім домом. Хоч у космосі і стало зайвим дотримуватися якихось правильний обтічних форм, а на перший план ставилась зручність і практичність, База Патруля скидалась на величезну сколопендру, замість ніг у якої були шлюзи для прийому кораблів і транспортів. У «голові» сколопендри, звичайно, знаходився командний пункт, де вирішувались усі питання і здійснювалось загальне командування. «Хвіст» сколопендри звичайно займали маршеві двигуни. Вони були обов’язковими тут, у точці Лагранжа. Взагалі-то, точка Лагранжа… не була точкою у класичному розумінні цього слова. Правильніше, це був еліпс, яким, власне, і курсувала База. Час від часу її гігантська споруда покидала «наїжджену колію», і без коригування орбіти могла покинути «насиджене» місце. Щоб цього не сталося, у потрібний момент двигуни повертали Базу на своє місце.

Між носом і кормою, власне, жили, працювали або, як ось тепер, просто вешталися жителі Бази. Щоб не тинятися групою і не виглядати смішними, вчорашні випускники розійшлися урізнобіч, самостійно чи парами досліджували станцію, лише час від часу перетиналися у якомусь коридорі.

Віолетта Крамер була сама. Інші якось майже одразу згодилися з тим, що у майбутньому, можливо, й не у такому далекому, Крамер стане їхнім командиром, статут Патруля ніхто не відміняв навіть у далекому космосі, тому всі вирішили, що звикати до субординації треба вже зараз. Звичайно, ніхто не забороняв звичайні товариські стосунки, але в головах вже засіло: Віолетта Крамер – їхній командир, накази якого обов’язкові до виконання.

Але майбутній командир цим мало переймалась. Вона із захопленням переходила із секції в секцію, вбираючи усе нове, що віднині стане її життям. Побачила вона і двері, напис на яких підказував, що за ними знаходяться навчальні та тренувальні модулі – мабуть, місце їхнього навчання. Дівчина не ризикнула зазирнути, щоб переконатися, чи не помилилася вона у своїх здогадках, тим більше, що її окликнули.

Віолетта озирнулась. Перед нею стояв середнього віку і зросту бородатий чоловік, весь білий, причому його волосся не було сивим, а саме білим. Звичайно, найперше, про що подумала Віолетта, що невідомий був альбіносом, якби не звичайні карі очі. В альбіносів вони зазвичай червоні.

Але навіть не це було дивним! На незнайомцеві був комбінезон… науковця, звичайний синій, на відміну від її помаранчевого, одяг із схематичним зображенням атома на значкові й нашивкою з прізвищем.

«Нельсон», прочитала Віолетта.

- Вас дивує мій одяг? – поцікавився чоловік. – Чи все ж моє волосся?

- Мені немає ніякого діла ні до першого, ні другого! – відказала дівчина.

- Не повірю! Зазвичай людей дивують обидві речі, особливо тут, на Базі Патруля.

- Чому саме тут?

- Розумієте… Крамер! – Науковець встиг прочитати її прізвище на нашивці. – До речі, як вас звати, адже якось незвично звертатися до такої красивої юнки на прізвище. Особисто мене звуть Гораціо.

- Гораціо Нельсон?[1] – здивувалась Віолетта. – Той самий?

«Адмірал» усміхнувся.

- Це все підступи моїх батьків. Вони марили британською історією і сподівались, що їхній єдиний син стане якщо не мореплавцем, то хоча б космічним адміралом. – Нельсон важко зітхнув. – Не вийшло. Я став океанологом.

- Тут, на Базі? – озирнулась Крамер, неначе справді сподівалась побачити океан.

- Ви праві: океану тут немає, але туди, де він є і куди я маю намір потрапити, зробити це можна лише звідси!

- Пробачте, не зрозуміла, - призналась Віолетта.

Чоловік насмішливо подивився на неї.

- І все ж, як вас звати? – допитувався він.

- Віолетта. Віолетта Крамер! – представилась дівчина.

- Дуже приємно! А мене, як ви вже знаєте: Гораціо Нельсон, океанолог, вірніше, екзоокеанолог.

- І як називається ваш океан?

- Тетіс!

Віолетта широко розплющила очі, відмовляючись повірити в почуте.

А дивуватися було багато чому!

На початок ХХІІІ століття людство відкрило сотні тисяч екзопланет[2] і принаймні з десять тисяч перебували на відстані до сотні світлових років. Попри величезне бажання землян виявити хоч яке життя за межами рідного дому (хоч після «гантелян», як назвали інопланетних завойовників, таке бажання значно впало), так і не вдалося знайти хоч щось. Здебільшого такі планети виявились або газовими гігантами, значно більшими за Юпітер, або настільки близькими до своїх сонць, що розтоплювавсь навіть камінь, причому майже усі вони обертались у припливному захваті, тобто були повернуті до світил однією стороною. Лише невеликий відсоток із цих десяти тисяч мали тверду поверхню, обертались навколо своїх зір і перебували у так званій зоні життя[3]. Серед таких планет особливий інтерес становили так звані планети-океани. На жаль, вони виявились абсолютно позбавлені життя.