Пролог.1.2.3.

Петро ЛУЩИК

CASUS BELLI

Існують дві можливості: або ми самотні у Всесвіті, або ні. Обидві однаково моторошні.

Артур Кларк

Пролог

Перший рік нового століття почався звично, зрештою, він і не претендував на те, щоб стати якимось водорозділом між епохами чи ерами. Так само, як і раніше, сотні фанатів відправилися на острови Фіджі, щоб першими зустріти настання нового року; багато хто так само запосяглися повністю змінити свій стиль життя саме після першого січня і так само вже наступного дня перенесли цю подію на «наступний понеділок». Дехто, піддавшись тренду останніх років, вирушив на південний полюс, щоб зустрічати нове століття увесь день.

Усі знали, що цей рік нічим, окрім зміни другої цифри у написанні, не відрізнятиметься від попереднього, але саме після цього року людство почало відміряти час «до» і «після».

На початку травня несподівано замовкла дослідницька станція на супутнику Сатурна Титані. Без відповіді залишилися численні сигнали, котрі стурбована Земля посилала на відстань у півтора мільярди кілометрів. Лише тоді на Землі занепокоїлися по-серйозному, адже там, під густою метаново-азотною атмосферою Титана залишилися двадцятеро землян – чергова півторарічна зміна. Земля ще продовжувала викликати мовчазну станцію, а на одному з космодромів прискореними темпами готували до старту апарат-розвідник. На вигляд це була звичайна сфера розміром у тенісний м’ячик, зате вона досягала максимальної на той час швидкості і здатна була пролетіти десять астрономічних одиниць за три місяці. Пілотованим кораблям для цього зазвичай потрібно утричі більше часу.

Траєкторію розвідника спроектували таким чином, щоб він завершив свій політ саме над дослідницькою станцією. Звичайний обліт навколо вічно покритого хмарами супутника Сатурна нічого не давав.

Три місяці тривала подорож непомітного розвідника до «володаря кілець» і ще півтори години сигнал долав відстань назад. Перед враженими людьми відкрилася картина, котру вже не судилося забути.

 Планета Сатурн займала чверть жовтого неба Титана. Її кільця були нахилені приблизно на тридцять градусів і один бік губився за недалеким горизонтом. Науково-дослідницька станція «Гюйгенс» розташовувалася на березі моря Кракера – найбільшого метанового резервуару Титану. Це була група з дванадцяти приземистих споруд, призначених для прожиття та наукових досліджень півторарічної вахти з двадцяти вчених. Але не ця картина, бачена сотні разів, привернула увагу спочатку спеціалістів, а вже потім й усіх землян.

На відстані у пів кілометра від розташування станції на площадці, котру люди використовували для приземлення чергового транспортного судна, над навколишньою місцевістю височів величезний корабель-чужинець, що стояв вертикально. Зовні він був схожий на усіма знайому банальну гантель темного кольору. Два потовщення корабля мали неоднаковий розмір, і частина, котра виглядала більшою, видно, була рушійною частиною.

На знімках, котрі встиг передати на Землю тенісний м’ячик-розвідник перед тим, як закінчити свій політ у метанових глибинах моря Кракера, не було видно ні людей, ні інопланетян. І земна станція, і чужий корабель виглядали нежилими. Цілком могло бути, що саме під час прольоту розвідника (а це буквально декілька секунд) нікого дійсно не було «надворі». Враховуючи стовісімдесятиградусний мороз, нічого дивного у відсутності людей назовні не було.

Ці фотографії одразу викликали фурор на Землі. Людство уперше зустріло розумних істот. Правда, загальну картину радості псувала дивна тримісячна відсутність зв’язку. Щоб вирішити цю проблему, на супутник Сатурна стартував пілотований корабель.

Через дев’ять місяців корабель «Гершель» почав спуск у густу азотну атмосферу Титану. Остання фотографія, отримана на Землі, підтвердила, що чужий апарат все ж проявляє признаки життя.

І це життя виявилося ворожим для людей.

Із верхнього потовщення «гантелі» відділився довгий сигароподібний предмет і помчав назустріч земному кораблю. На висоті семи кілометрів вони зустрілися.

«Гершель» таки завершив свій політ на поверхні Титану, але, на жаль, у вигляді осколків, серед яких загубилися людські тіла.  Вони навіки зникли у холодному метані моря Кракера.

І тільки після того на Землі по-справжньому стривожились. Якщо попередні експедиції на Титан відправляли космічні агентства, причому різні, то тепер до підготовки відсічі ворожим пришельцям підключилися світові держави. На спеціально скликаній нараді глав держав було вирішено відправити на зустріч пришельцям не один, а декілька кораблів.

На цей раз підготовка до майбутнього польоту була більш скрупульозною, серйозною, але одначе поспішною. Ніхто не знав, чи не проґавить Земля час і чи не з’явиться ворожа «гантель» поруч.

Коли на орбіті Титана знову опинилися три кораблі, ніхто навіть не подумав вступати з чужими у перемовини. Одночасно з трьох сторін на міжзоряний корабель полетіли ракети. Земляни були готові до того, що хоча б одна ракета проб’є захист чужинців й досягне мети, але яким же було їхнє здивування, коли зображення на моніторах показало, що усі ракети влучили у ціль. Оскільки дві з них були націлені на підпори-стабілізатори, то корабель, втративши опори, звалився на бік. Лише після цього земні кораблі ризикнули приземлитися. Коли ж одягнені у скафандри посиленого захисту – причому не лише від холоду, але й від можливого збройного нападу – земляни підступили до громади поваленого на мерзлу поверхню корабля, їх зустріла гробова тиша, дещо «скрашена» середньої сили вітром метаново-азотної атмосфери.