Глава 2.8. Епілог... певно

Він вийшов із колись величезної світлої кімнати, яка зараз здалася Кірі доволі маленькою і похмурою. Йдучи, кіт наспівував пісеньку, дуже знайому Кірі, але вона ніяк не могла згадати, де її чула... чи не чула ще. У цьому замку все перемішано - і простір, і час. Кіра встала з-за столу, але не встигла зробити й кроку, як знову опинилася у вітальні. На тому самому диванчику, де вона сиділа на самому початку своєї подорожі замком, зараз перебувала Мерілл.

- Йдеш? - сумно запитала вона в Кіри.

- Так. У всякому разі, я так думаю, раз опинилася тут.

    Мерілл ледь помітно посміхнулася і з цікавістю подивилася на Кіру.

- Будеш за ним сумувати? - Мерілл точно знала за які струни смикати.

- За ким?

- За Дереком. Я ж бачила, як ти на нього дивилася.

- Це ж я на нього дивилася, - понуро відповіла Кіра, - а йому до мене немає жодного діла.

- Я хотіла б це заперечити, - Мерілл зникла, а на її місці з'явилася місіс Генмерт, - доля ще зіштовхне тебе з Дереком Генмертом, якщо ти тільки цього захочеш.

- Генмертом? - здивувалася Кіра. - Дерек ваш син?

- Та ти що! - розсміялася місіс Генмерт. - Дерек старший за мене на два роки!

- Старший?! Але як же це можливо...

- Домагайся поставлених перед собою цілей. А поки йди, на тебе ще стільки всього чекає. Звідси тебе виведе те, що й привело.

Напівтемрява вітальні забрала у свої володіння і місіс Генмерт. Вона зникла, немов нічне видіння. А перед Кірою з'явився той самий чоловічок із ганчіркою на шиї.

- Чого стоїш? - зло запитав він. - Забирайся! Ти ж бачиш, що всім тут тільки заважаєш!

Кіра ще з півхвилини дивилася на цього маленького чоловічка, немов намагаючись запам'ятати його. Кого ж вона боялася? Ось цього? Дрібне, мерзенне, очі-намистинки, гачкуватий ніс. І це був її страх? Кіра так голосно і від душі розсміялася, що чоловічок від несподіванки не знав куди себе подіти. Він розгублено озирався на всі боки, закриваючи вуха руками. Здається, сміх Кіри зводив його з розуму. Він став щось кричати, а потім раптом просто вибухнув, і від нього залишилися тільки клаптики ганчірки на підлозі...

Залізні двері неохоче відчинилися - і Кіра покинула замок.

Було досить прохолодно, вечоріло. Кіра ще раз подивилася на замок, немов прощаючись із ним і всіма його мешканцями. Її увагу тут же привернула одна деталь - жовте листя на деревах навколо замку.

"Так холодно і жовте листя... Це осінь, - подумала Кіра, - не могло пройти стільки часу. Це неможливо".

- Чому неможливо? - почулося в Кіри за спиною.

Вона обернулася і застигла на місці від подиву. Дерек! Це справді він!

- Я тут гуляв і побачив тебе. Ти вже йдеш?

- Так, - важко зітхнувши, відповіла Кіра.

- Шкода, що ми з тобою так і не встигли краще познайомитися.

- Так, мені теж шкода, - ледве вичавила із себе Кіра, ледве стримуючи бажання його обійняти і ніколи вже не відпускати.

Вони ще трохи помовчали, просто дивлячись один на одного. Першим мовчанку перервав Дерек:

- Гаразд, мені вже час повертатися, та й тобі, як я розумію, теж. Удачі тобі.

Він посміхнувся на прощання і попрямував до вхідних дверей. Кіра подивилася слідом за його фігурою, розвернулася і пішла у свій бік. Щось холодне кольнуло руку. Дзеркало. Те саме, яке дала їй Мерілл. Вона знову тримала його в руці. Повільно піднісши його до обличчя, Кіра побачила своє відображення. А раніше в цьому дзеркалі виднілася тільки дурна тінь. Обличчя по той бік дзеркала було радісним і щасливим. Через кілька секунд воно злегка змінилося, і тепер із дзеркала на Кіру дивилася безжурна місіс Генмерт. Тільки тепер Кіра зрозуміла, ким доводиться Дереку ця дивовижна жінка в квітчастому капелюсі.

- Дерек, зачекай! - окликнула його Кіра, коли він уже майже зник за масивними дверима замку. - Скоро зовсім стемніє. Невже ти дозволиш дівчині самій іти додому?

Дерек помітно повеселішав і підійшов до Кіри.

- Дійсно, ти права, неподобство якесь, - підморгнув він.

Відтоді минуло п'ять років. У житті Кіри дуже багато чого змінилося. Зауважте, на краще. Але зміни спіткали і мешканців замку, коли Кіра знову туди повернулася, але вже як дружина Дерека Генмерта.

Дивно, іноді всього лише одна фраза визначає твоє майбутнє і твою долю. Незабаром і Кіра стала однією з присяжних Високого Суду, який очолював кіт.

Сонце знову і знову сходитиме над старим замком, осяюючи його холодні кам'яні стіни своїми теплими і ніжними променями. І щоразу перед заповітними залізними дверима з'являтимуться дедалі нові й нові люди, охочі отримати безцінний дар, без якого життя неможливе. І цей дар - надію, віру і любов - вони пронесуть у вічність, залишаючи нащадкам неймовірні розповіді про Замок Долі...