Глава 2.4. Свято

Спочатку Кіра вирішила, що в неї щось зі слухом. Але цю думку вона відкинула, адже тоді в неї щось і з зором. Ні, напевно, вона просто потихеньку божеволіє. А всі ті люди й істоти, яких вона тут зустріла - просто плід її уяви. І тільки тепер Кіра помітила, що перебуває в маленькій, погано освітленій, кімнатці.

- Бачиш, як швидко летить час, - сказав молодий жіночий голос, - ти можеш незабаром зникнути, і ніхто цього не помітить.

Кірі довелося сильно напружити очі, щоб хоч трохи розгледіти свою співрозмовницю. Але напівтемрява, немов навмисне приховувала її вигляд.

- Ви це про що? - запитала Кіра, продовжуючи безуспішні спроби розгледіти хоч щось у цій кімнаті.

- Про кого, - поправила її жінка, - про Дерека. Кілька хвилин тому я гойдала його в колисці, а тепер він уже майже справжній чоловік. Ти мружишся? Погано бачиш?

- Ні, просто тут дуже темно.

- Дурниці! - обурилася жінка. - Тут настільки яскраво, що мружитися доводиться радше від рясного світла, ніж від темряви.

Кіра відчула позаду чиюсь присутність. Лише за обрисами фігури і трохи неприємним запахом заспокійливого, вона впізнала Стенлі.

- Мерілл, навіщо стільки світла? - запитав він, прикриваючи рукою очі.

- Я ж маю якось бачити цю тінь, - пояснила Мерілл.

- Та чому всі тут називають мене тінню? - не витримала Кіра і, зробивши крок уперед, наштовхнулася на щось тверде.

Це були двері. Так, великі дерев'яні двері зі сріблястою ручкою. Кіра обернулася, щоб знайти поглядом Стенлі чи Мерілл, але у відповідь отримала лише темряву й тишу. Тож їй нічого не залишалося, як відчинити ті самі двері, які щойно перегородили їй шлях.

Щось яскраво-променисте бризнуло Кірі в очі, коли вона відчинила ті двері. Сонце. Звичайне денне сонце сліпило очі після недавнього перебування в напівтемряві.

З одного боку там, де зараз опинилася Кіра, не було нічого незвичайного. Величезна, вкрита зеленою травою, галявина, залита променями сонця, яке красувалося на чистому, як сльоза, небі. Але була й інша сторона: те, що назавжди залишиться загадкою - як Кіра опинилася на вулиці, продовжуючи залишатися в замку? Річ у тім, що вдалині виразно виднілися стіни замку, що оточували цю милу галявину, а високо-високо вгорі оздоблена химерними візерунками стеля. Усе це нагадувало величезний планетарій, але тільки тут глядачам демонстрували не нічне небо і зірки, а прекрасний сонячний день і безліч польових квітів.

Раптом щойно пуста галявина за секунду наповнилася людьми. Заграла весела музика, хтось запустив барвистий паперовий феєрверк, всі навколо почали співати і танцювати. У цих людей були такі радісні обличчя, що це починало злегка лякати. За всією цією розбурханою стихією радості і щастя ховалося щось похмуре і моторошне.

- Яке миле видовище, правда? - сказав Редуар, звертаючись до Мерілл.

Кіра злякано здригнулася від несподіванки їх бачити. Нарешті вона змогла розгледіти Мерілл - високу струнку дівчину в довгій бузковій сукні й гарно укладеним волоссям.

- Ти маєш рацію, - відповіла Мерілл Редуару, а потім різко подивилася на Кіру своїми великими сяючими очима: - Ти теж так думаєш?

- Так, - відповіла Кіра, трохи подумавши, - от тільки не розумію, чому всі ці люди такі щасливі? У них якесь свято?

- Але ж тут тільки тобі погано, - відповіла Мерілл із нотками докору в голосі.

- Так, - підтвердив Редуар, розмішуючи цукор у себе в чашці крихітною срібною ложечкою, - одна страждальниця на весь натовп!

Кіра ображено опустила очі. Чому всі постійно норовлять її образити? Адже вона стільки пережила і прийшла сюди по допомогу, а не за докорами. Цього їй і вдома з головою вистачало.

Побачивши сумний погляд Кіри, Редуар зі злістю виплеснув свій чай на землю.

- Фу! Від цієї дівчини навіть чай стає огидним і гірким! - пиркнув він і тут же зник у натовпі.

Мерілл стояла мовчки, немов очікуючи, що Кіра перша що-небудь скаже. Але її очікування не увінчалися успіхом. Кіра вперто продовжувала мовчати. Мерілл граціозно струснула головою, прибираючи пасмо волосся, що заважало їй, і вже веселіше подивилася на Кіру, простягаючи їй те саме дзеркальце - подарунок місіс Генмерт. Кіра обережно подивилася на себе в дзеркало і не побачила свого відображення.

- Чому я не бачу себе в дзеркалі? - з непідробним здивуванням запитала Кіра.

- Тому, що тебе немає. Ти всього лише тінь. Тебе ніхто не бачить, ніхто не чує, про тебе ніхто не пам'ятає. Ти зникла.

- Я не розумію, про що ви говорите, - чесно зізналася Кіра і повернула дзеркало Мерілл.

- Ходімо, - ласкаво посміхнувшись, сказала Мерілл, взявши Кіру за руку, - я тобі дещо покажу.

Вони опинилися в самому центрі натовпу, там, де веселощі досягали свого піку. Кіра побачила вже немолоду жінку в красивому і дуже яскравому одязі. Жінка танцювала якийсь дикий танець, і при цьому не переставала сміятися.

- Це Матильда Візерс, - сказала Мерілл, - два тижні тому її старший син розбився на машині. Смерть настала майже одразу. Бачиш, яка вона щаслива?