Глава 2.3. Бал

Кіра опинилася у величезному світлому залі де, крім неї, перебувало ще з півсотні незнайомих людей у химерних яскравих масках. Гучно лунала музика. У неї одразу з'явилося відчуття, що її знову ніхто не бачить. І це справді було так. Люди постійно на неї наштовхувалися і навіть не помічали цього. В кінці залу, на невеликому підвищенні, стояв трон, на якому сидів господар замку - кіт. Кіра раптом відчула кожен удар свого серця, яке так і норовило вискочити з грудей. Вона не вірила своїм очам. Перед нею сидів величезний чорний кіт у красивому темно-синьому фраку. І він не просто сидів, він ще й про щось сперечався з якоюсь жінкою в квітчастому капелюсі. Коли відчуття закляклості трохи зникло і Кіра, нарешті, змогла ворушитися, вона зважилася підійти ближче до трону.

- Одна з найскладніших справ, - говорив кіт, - з підсудною одна суцільна морока!

- Сер, прошу, не називайте її підсудною, - місіс Генмерт скривилася від невдоволення, - вона таке миле дитя!

- За всієї поваги до вас, це все ж таки судовий розгляд, тому вона - підсудна до закінчення суду.

Кіра підходила дедалі ближче й ближче, поки не опинилася просто перед котом. Схоже, він теж її не помічав.

- Вибачте, - напівголосно сказала Кіра, щоб переконатися, що кіт її справді не бачить.

Підозри Кіри підтвердилися. Кіт, як і раніше, не звертав на неї уваги, продовжуючи сперечатися з місіс Генмерт.

«Чому ж ніхто мене не бачить?" - дивувалася Кіра, спостерігаючи за суперечкою кота і жінки в капелюсі. Тут вона згадала Стенлі.

- Вибачте! - голосно повторила Кіра.

- Вибачте, сер! - суворо поправив її кіт.

- Вибачте, сер, - щиро вибачилася Кіра.

- Дурне дівчисько! - Редуар стояв у Кіри за спиною, допиваючи чергову чашку чаю. - Крім як вибачатися, більше нічого й не вміє!

    Кіра злякано скрикнула, побачивши дивну істоту, схожу на суміш кролика з віслюком. Істота в смішній шапці-циліндрі витончено тримала в лапках милу чашечку з чаєм, злегка сопівши маленьким вусатим носиком.

- Чого втупилася? - злобно запитав Редуар.

- Редуар, як можна? - лаяв його кіт. - Адже це наша гостя. Справа № 4115.

Редуар тільки невдоволено фиркнув і втік геть, змішавшись із натовпом, вигукуючи фрази, що закликають пити чай. Кіра й не помітила, як кіт і жінка в капелюсі несподівано зникли. Та й люди в масках немов у повітрі розчинилися. Музика зникла. Вона стояла одна, посеред величезного залу, абсолютно збита з пантелику всім, що відбувається. Ще кілька хвилин зал залишався порожнім. А потім Кіра побачила маленького хлопчика. Вона так і не зрозуміла, звідки той узявся. А хлопчик, тим часом, підійшов до неї і став дуже уважно розглядати.

- Ти мене бачиш? - обережно запитала Кіра.

- Так, - відповів хлопчик. - Хоч ти всього лише тінь, я все одно тебе бачу.

- Тінь? - здивувалася Кіра. - Я не тінь.

- Ні, ти тінь. Звичайна сіра тінь. А ти не знаєш, де я?

- Та я й сама толком не розумію, де знаходжусь, - пожалілась дівчина.

- Редуар має рацію, - хлопчик доброзичливо усміхнувся, - ти ще зовсім дурненька. Я питав не про те, де я знаходжусь, а про те, де я інший.

- Ти інший? - Кіра справді нічого не розуміла.

- Значить, ти мене не бачила, - зробив висновок хлопчик. - Гаразд, піду себе пошукаю.

Він зробив кілька кроків і зник, ніби його й не було. Кіра знову залишилася сама. Минуло ще кілька хвилин, і в залі з'явився високий, стрункий і дуже красивий хлопець. Кіра просто не могла відвести погляд від цього зеленоокого брюнета. Яке ж було її здивування, коли він її впізнав!

- Тінь! - радісно вигукнув хлопець, підходячи до Кіри. - Скільки років минуло, а ти все ще тут?

У Кіри пропав дар мови. Це ж той самий хлопчик! Тільки тепер він став років на десять старшим.

- Раз ти тут давно, скажи, ти мене не бачила? - запитав хлопець, дивуючись тому, як Кіра безпорадно кліпає очима.

- Пане Дерек! - окликнув хлопця Стенлі, несподівано з'явившись у залі, випиваючи чергову порцію свого заспокійливого. - Ви шукаєте себе по всьому замку. До речі, зараз ви з господарем п'єте чай. Раджу вам поквапитися, поки ви знову кудись не зникли.

- Дякую, Стенлі. Ти справжній друг! - Дерек повернувся до Кіри й помахав їй рукою: - До зустрічі, Тінь!

Кіра, як і раніше, не могла витиснути з себе жодного слова. У неї навіть голова запаморочилася.

- Заспокійливого? - послужливо запропонував Стенлі.

- Як таке може бути? - нарешті змогла вимовити Кіра, дивлячись на Стенлі злегка збожеволілим поглядом.

- Запитайте у свого чоловіка, а в мене маса роботи. У нас сьогодні занадто багато гостей, - відповів Стенлі, демонстративно розвертаючись, тим самим даючи зрозуміти, що подальшу розмову він вести не має наміру.

- У кого запитати?