Глава 2.1. Коти все ще не люблять гостей

ЧАСТИНА 2

Кіт солодко потягувався у своєму великому м'якому кріслі, муркочучи від задоволення. Був прекрасний весняний ранок, співали птахи, від зимового сну прокидалися квіти й дерева. Сонячні промені грайливо бігали по грубих стінах замку, райдужними зайчиками проникаючи крізь вікна. Їх тепло зігрівало те саме крісло, в якому ніжився кіт. Це була його улюблена пора, і він цього не приховував.

Поруч, на дивній споруді, що нагадувала маленький диванчик, спав Редуар. Він тихо сопів носиком і щось бурмотів незрозумілою мовою. Навколо нього незграбно лежали десятки чашок з-під чаю, які неохоче збирав Стенлі, про себе лаючи Редуара за жахливу неохайність.

Більше в кімнаті нікого не було. Тиша, мир і спокій. Як приємно було насолоджуватися звуками цієї гармонії спокою. Кіт ще раз потягнувся і сонними очима став спостерігати за птахами, які весело стрибали з гілки на гілку. "Який, все-таки, прекрасний сьогодні день", - подумав кіт, перевертаючись на спину, щоб погріти пухнастий живіт.

Так, насолоджуючись теплом і тишею, він провів ще кілька хвилин, поки його чутливі вуха не почав різати моторошний звук. У двері голосно стукали, при цьому не тільки голосно, а й дуже наполегливо. Кіт мало не звалився з крісла від цього раптового гуркоту.

 - Стенлі! - заволав він. - Відкрий негайно і вбий ту надмірно нахабну істоту, яка посміла порушити мій спокій!

Стенлі слухняно вирушив відчиняти двері. Він щойно встиг відсунути величезну засувку, яка слугувала замком на дверях, як ті з гуркотом відчинилися, ледве не вдаривши Стенлі по лобі. У кімнату, де колись панували тиша й спокій, увірвалася молода жінка в яскравому одязі й дивакуватому капелюсі, прикрашеному живими квітами невідомого походження.

- Стенлі! Як я рада тебе бачити! - жінка кинулася йому на шию і міцно обійняла. - Ти зовсім не змінився. Такий самий нудний і похмурий!

- Ви теж зовсім не змінилися, місіс Генмерт. Так само вриваєтеся без попередження туди, де на вас зовсім не чекають, - спокійно відповів Стенлі, намагаючись звільнитися з обіймів.

Кіт трохи відійшов від раптової появи несподіваної гості й граціозно вмостився у своєму кріслі.

 - Місіс Генмерт! Дуже радий, що ви вирішили нас відвідати, - з незадоволеним виглядом промовив кіт. - Чим зобов'язаний вашому візиту?

- Сер, до кімнати увійшла пані, - м'яко сказала місіс Генмерт, але наступної ж секунди стіни замку здригнулися від її оглушливого крику: - Встати!!!

Цього разу кіт не зміг утриматися у своєму кріслі і з гуркотом звалився на підлогу.

 - Вибачте мене, - швидко пробурмотів кіт, підхоплюючись із підлоги, - я, від несподіванки бачити вас у нашій скромній компанії, зовсім забув про манери.

Від крику прокинувся Редуар. Щойно він побачив місіс Генмерт, одразу ж кулею помчав геть.

 - За час моєї відсутності тут запанував повний безлад! - продовжувала кричати місіс Генмерт. - Уже дві хвилини, як час пити чай, а цей негідник Редуар знову втік!

- І не дивно, - тихо пробурчав кіт, - я б теж від вас утік, було б куди.

Сходами спускалася ще трохи сонна Мерілл, бажаючи дізнатися, хто це, окрім Королеви, може так нестерпно кричати, та й з якого приводу?

- Тітонька! - радісна Мерілл підбігла до місіс Генмерт і міцно обійняла.

- Дитинко, як я за тобою скучила! У мене для тебе подарунок, дивись яка принадність.

Вона простягнула Мерілл маленьке дзеркальце зі срібним обідком і зручною ручкою, щоб його тримати.

- Тітонько, я навіть не знаю, як вам дякувати. Спасибі величезне!

- Будь ласка, мила. Рада, що змогла тобі догодити. - У цей момент місіс Генмерт раптом помітила, що кіт невпевнено задкує назад, намагаючись втекти. Її суворий погляд змусив його винувато застигнути на місці: - Ви кудись зібралися, сер?

- Я хотів наказати Редуару накривати на стіл з нагоди вашого приїзду, - виправдовувався кіт.

- Для цього є Стенлі, - заперечила місіс Генмерт. - Стенлі! Стенлі!

До кімнати знову увійшов Стенлі із заспокійливим у руках.

- Я не просила заспокійливого! - обурилася тітонька.

- Це не для вас, а для мене. Поки ви тут, я не буду з ним розлучатися.

- Жартівник ти, Стенлі. Як би тобі не довелося в підвалі зі щурами в хованки грати.

- У нас немає щурів, - голосно оголосив Стенлі, злегка образившись на те, що місіс Генмерт засумнівалася в цьому незаперечному факті.

- От і будеш сидіти в підвалі, поки не знайдеш хоч одного! Гаразд, час припиняти ці дурні сварки. Усі йдемо пити чай. У нас сьогодні багато роботи. А ти, Стенлі, поклич Королеву. Мені треба з нею про стільки поговорити.

- Або про стільки покричати, - спробував пожартувати Стенлі, але місіс Генмерт жарт не сприйняла, кинувши на нього незадоволений погляд, тож Стенлі вирішив піти геть, доки з ним нічого не трапилося.

Цей весняний ранок приніс із собою не тільки так нелюбу коту місіс Генмерт, а й ще одну гостю…