Частина 1.4. Кава з вершками

І, за традицією, схаменутися я знов не встиг, як опинився вже в іншій кімнаті. Схожа на кабінет. По периметру стелажі з безліччю книг. Переді мною сидів високий чоловік, накручуючи на палець довжелезні вуса.

- Знаєте що, молодий чоловіче, - сказав він хрипким голосом, - ви мені вкрай не приємні, але я ще не зустрічав нікого, хто б так швидко позбувався Мерілл.

До кімнати увійшов Стенлі з кавовим набором на великій сріблястій таці. Він пройшов повз мене, немов не помічаючи моєї присутності, і поставив тацю на невеличкий столик-підставку поруч із кріслом вусатого чоловіка.

- Ваша кава, - сказав йому Стенлі. - Вершки, містер Річвальд?

- Я ненавиджу каву з вершками, - відповів той.

- Так, я пам'ятаю, - покірно погодився Стенлі, додаючи вершки в чашку містера Річвальда.

- Дуже дякую, Стенлі, - містер Річвальд перестав накручувати вуса і взявся пити каву.

- Ви ж ненавидите вершки? - здивувався я.

- Ще й як! - підтвердив містер Річвальд, доливаючи ще вершків у свою чашку. - Ви маєте рацію.

- Божевільний будинок! - важко зітхнувши, сказав я. Ніяк не звикну, що в цьому замку про хоч якусь логіку речей ніхто не чув.

- Справді? - здається, містера Річвальда дуже зацікавила моя заява. Він, навіть, відставив свою каву назад на столик. - А ви що, знаєте де норма?

- Норма чого? – не зрозумів я.

Хоча коли я в останнє тут взагалі щось розумів?

- Норма божевілля. Чи норма здорового глузду. Можливо, божевілля і є нормальний стан людини? Не думали про це? Ви і вам подібні так скупо дивитесь на світ і так мало знаєте про своє походження, що навіть ніколи не замислювалися над цим питанням.

Взяти, наприклад, цей замок, де ви маєте честь перебувати. Це, до певної міри, теж своєрідний світ. У нас є наш господар, який надав однакові права і свободи всім мешканцям цього замку. Ми можемо робити що хочемо, коли хочемо і як хочемо, але в обов'язковому порядку повинні дотримуватися правил, встановлених тут. Їх не так й багато. Здебільшого вони стосуються тих обов'язків, які є в кожного з нас і які, прошу зауважити, кожен обирав сам для себе. Дотримуємося, звісно, і певних норм поведінки, як загалом, так і стосовно одне одного. Ось так, у мирі та злагоді ми живемо тут уже кілька сотень років.

А тепер давайте подивимося на ваш світ, - містер Річвальд знов взяв до рук каву, ледь надпив, скривився і поставив назад. - Цей приклад із кавою і вершками я навів спеціально, щоб показати вам вас же самих. Що коїться у вас у голові? Це ж кошмар! Ви думаєте одне, говорите друге, а робите третє. Так і справді можна зійти з розуму! Життя йде до вас назустріч із розпростертими обіймами, а ви зачиняєте перед ним двері. А потім ще гірше: ви починаєте з ним битися! - Містер Річвальд голосно всплеснув в долоні, - Навіщо?!

Він глибокодумно замовк і дивився на мене, не відводячи погляд. Певно, чекаючи моєї відповіді. Та відповіді я не знав. Я і питання не зрозумів…як завжди.

- Чому ви не йдете до нього? – чашка з кавою знов у руках містера Річвальда.

Я чомусь порівняв її з собою. Мене теж ніяк не залишать у спокої.

- До кого не йду? – зітхнув я.

- Та ж до життя! – чашка вкотре на столі. Цей постійний жест «туди-сюди» якось мене дратує. - Навіщо натягувати на себе маску особистості, якою ви ніколи не станете? Живучи за законами: «правила існують, щоб їх порушувати» і «якщо не я, то мене», ви самі створюєте для себе нестерпне існування. Через деякий час у вашій душі, так само як і в усьому вашому світі, настає хаос. І ви не знаєте, що з ним робити, а навіть якби й знали, то все одно нічого б не змогли зробити. Хаос - це ніщо. Ніщо і назавжди. Ви самі прогнали те єдине, що могло його зруйнувати - життя. І тепер ви існуєте, борючись із цим хаосом день у день. Дурість небачена! – Кава вчергове в руках. - А далі у вас зовсім межа ідіотизму: ви опускаєте руки і поступово починаєте звикати до цього хаосу, ба більше, - він вам подобається! Можна страждати і нічого не робити. Подобається вам ця вседозволеність і безкарність. На кінцевому етапі вашого існування ви залишаєтеся один серед Нічого. Ця самотність і гіркота вас остаточно добивають. Ще парадокс: ви радієте тому, що вмираєте. Смерть тепер для вас порятунок. Адже не треба більше боротися з життям, перед яким ви так нахабно зачинили двері. То хто з нас божевільний? Я чи ви?

Я стояв нерухомо, трохи збитий з пантелику розповіддю містера Річвальда. Усі слова застрягли в мене в горлі. Та й що мені було говорити? У моїй голові все перемішалося. Містер Річвальд терпляче чекав моєї відповіді, даючи час розкласти всі думки по поличках.

Часу пішло не мало. І я зрозумів свою головну помилку. У всіх своїх невдачах я завжди звинувачував інших, не розуміючи, що в тому, що зі мною сталося, і в тому, що ще трапиться, винен тільки я сам. Я сам хазяїн своєї долі. Переді мною була інша - рівненька і гладенька дорога в життя, а я пішов заплутаними і порослими колючками стежками, які в підсумку привели б мене в Нікуди. Якби я не опинився в цьому замку, то досі вважав би себе бідним та нещасним, скаржився на свою гірку долю, замість того, щоб спробувати щось змінити. У мене з'явилася відраза до самого себе. Я з жахом уявив, як пройшло б моє безрезультатне, непомітне, сіре життя. День за днем, хвилина за хвилиною, секунда за секундою... і нічого. Я так би й жив серед таких самих ідіотів, як і я, не помічаючи найочевидніших речей - таких простих, таких зрозумілих. То що мені було казати цій людині? Людині, яка ніколи не зможе зрозуміти, чому ті інші люди, поза межами цього замку, у яких від початку все є, добровільно відмовляються від всього, а потім до кінця днів своїх скаржитимуться, що в них так нічого й не було.