Частина 1.3. Спогади

Замість великої світлої зали я опинився в маленькій темній кімнатці. За круглим дерев'яним столом сиділа жінка, одягнена у все чорне. Я вже не знав, як поводитися і чого очікувати. Провівши трохи більше години в цьому божевільному замку, я зрозумів, що статися тут може абсолютно все, яким би неймовірним воно не здавалося.

- Обережно! - голосно попередила мене жінка.

Спочатку я не зрозумів сенсу цього попередження, але зробивши крок, наткнувся на щось темне і, як мені здалося, пухнасте. Це виявилася кішка (звичайна, до речі). Вона тут же ображено зашипіла і швидко зникла десь під столом.

- Я ж просила бути обережнішим, - дорікнула мені жінка, - ти до смерті налякав мою кішку. Я тут дізналася, що ти навчився говорити? Вітаю. Тепер залишилося тільки навчиться бачити і чути.

- Ви хто? - запитання прозвучало дещо безглуздо, але це єдине на що мене вистачило.

- А на кого я схожа?

Я задумався. У цій сукні й за такого освітлення вона нагадувала справжнісіньку відьму, нехай навіть і дуже красиву.

- Отже, я схожа на відьму? - розсміялася жінка. - Але, хоча б красиву, і на тому спасибі!

- Звідки ви?...

- Ти ж сам так подумав. Хіба я не права? Мене звати Мерілл. І я не відьма, вибач. А те, що ти бачиш, вірніше думаєш, що бачиш, просто міраж.

- Міраж?

Міраж вона каже. Це не міраж. Це просто все одна божевільня.

- Чому одразу божевільня? – з якоюсь дитячою образою в голосі сказала Мерілл, і її сукня одразу ж стала яскраво-малиновою. – Бачиш? Усього лише ілюзія.

Я вже нічому не дивувався, не заперечував і не сперечався, бо в цьому замку це було марно. Мерілл, тим часом, повільно встала з-за столу, солодко потягнулася і підійшла до величезної шафи, що стояла в кутку кімнати. Відчинила її, і я помітив там лише одну поличку, на якій була товста книга з чудовими візерунками на обкладинці. Мерілл обережно взяла книгу і поклала її на стіл. Відкривши її, вона стала не поспішаючи перегортати сторінки.

- Ці надокучливі птахи мене дратують! – похмуро поскаржилася Мерілл.

- Птахи? - перепитав я.

- Так, он там, на підвіконні, - вона ледь повела головою в сторону ілюзорного вікна.

Ілюзорного – бо ні вікна, ні підвіконня я теж не бачив.

- Той факт, що ти не бачиш там птахів, ще не доводить, що їх там немає, - сказала мені Мерілл, продовжуючи гортати книгу.

Ззаду почулися швидкі кроки. До кімнати увірвався Редуар.

- Мерілл! - заволав він своїм писклявим голоском. - Чому тебе не було на чаюванні?

- Передай господареві, що я приношу свої вибачення. Я надто зайнята. Із цією справою № 3078 одна морока. Я обов'язково приєднаюся до вас, щойно закінчу. До речі, попроси Стенлі, нехай позганяє з підвіконня цих бридких птахів. Вони мені заважають.

- А можна я залишу собі ту, синеньку? - пропищав Редуар, благаючи склавши свої кролико-віслючі лапки разом.

- Роби, що хочеш. Головне, прибери їх звідси, - відмахнулась Мерілл.

Редуар кулею вилетів із кімнати, кидаючи на бігу закликаючи своїм тоненьким пискучим голосом: "Чай, чай! Пора пити чай! Усім пора пити чай! Чай, чай, чай, чай". 

Схоже, птахів на підвіконні, як і самого підвіконня, не бачив тільки я. Мені залишалося тільки спостерігати за тим, як Мерілл якось судомно, як мені здавалось, гортала свою книжку.     

- А що це за справа № 3078? - нарешті запитав я, намагаючись якось зруйнувати цю дурну тишу, що запанувала в кімнаті.

Але Мерілл навіть не звернула на мене уваги. Здавалося, вона мене навіть не чула, або не хотіла слухати. Вона була надто зайнята своєю книгою, а я не міг знайти собі місця, переминаючись з ноги на ногу. Минуло десь понад двадцять хвилин, а обстановка в кімнаті залишалася незмінною. Тільки я хотів запитати її про Ріку, як вона мене випередила радісним вигуком:

- Знайшла! Стільки часу втратити на пошуки! А господар завжди мене засуджує за запізнення на чаювання. Як тут встигнеш, якщо доводиться стільки возитися. Підійди сюди, я знайшла твою дорогоцінну пропажу.

Я підійшов до книги, і Мерілл вказала пальцем на потрібну сторінку. Такого я ще ніколи не бачив! Картинка, розташована на цій пожовклій від часу сторінці, рухалася! Так, вона була немов жива. І там я побачив Ріку. Вона сиділа на траві, оточена квітами, які, до того ж, розмовляли, схоже навіть сперечалися. Але я не зміг розібрати жодного слова.

- Квіти спогадів, - пояснила Мерілл, - вони ніколи до згоди не приходять. У нашому саду їх повно. Але ж ти не чуєш, тому й не розумієш, про що вони говорять.

Я хотів було заперечити, але згадавши свій попередній досвід із Королевою, вирішив просто промовчати.

- Дивись, - продовжувала Мерілл і перегорнула на наступну сторінку, - вона згадує ваше минуле.

На пожовклих листках справді з'явилися картинки з нашого минулого. І те, як Ріка обідала в нас по суботах, коли була маленькою (щосуботи моя мама пекла шоколадний торт, який так любила Ріка). І те, як я захищав її від сусідських хлопчаків. І наше невдале «сімейне життя» в першому класі. І спільна поїздка до моря (з того моменту ми й почали зустрічатися). І поява в школі Пола. І наші нескінченні сварки.