Глава 1.1 Коти не люблять незнайомців

ЧАСТИНА 1

Думаю, багато хто з вас читав казку Льюїса Керролла «Аліса в країні чудес»? У дитинстві я її просто обожнював. Мені так хотілося потрапити в Задзеркалля! Пережити всі ці дивовижні пригоди, які пережила Аліса. Це б запам'яталося на все життя! І чому тоді ніхто не пояснив маленькій дитині, що з бажаннями треба бути дуже обережним, адже вони можуть здійснитися. А ще Керролл жорстко сидів на опіумі, щоб не заїкатися і щоб його не хитало, як гілляку при буревії. Боже, я, здається, тепер розумію від чого то все було.

Отже, ця неймовірна, на перший погляд, але справді правдива історія сталася на початку літа.

Літо - пора канікул, відпочинку біля моря, нових знайомств, вечірок, безсонних ночей під сяйвом місяця та блискучому сяйві зірок. Казка! Але, на жаль, не для всіх. Моїм планам так і не судилося здійснитися. Той урок, який я отримав, я дійсно не забуду до кінця життя. І, коли я прокручую в голові все те, що трапилося, то мені іноді здається, що я ще там - у тому старому замку, де вже за десять хвилин перебування можна збожеволіти, якщо, звісно, тебе не вб'ють у перші п'ять.

Та про все по порядку. Повернемося до початку цієї історії.

Мене звуть Даніель. Поки що мені ще дев'ятнадцять, і я студент другого курсу найпрестижнішого університету міста. Правду кажучи, сам би я туди не вступив. Ні, не через брак знань. Із цим у мене проблем немає, а скоріше тому, що цей університет для дітей місцевої знаті. А я звичайний хлопець, особистість, що нічим не виділяється. Але вступити туди хотілося. Ще б пак! Адже це означало стати кимось, а не просто бути сірою тінню серед інших таких самих тіней. І, звісно, забезпечити собі гідне майбутнє.

Одного разу сталося диво. Батько однієї моєї подруги, з якою ми товаришуємо ще з дитячого садка, досить впливова в місті людина, і, що найголовніше - добрий друг моїх батьків, влаштував мене в цей університет. За що я йому безмежно вдячний. До речі, з цією самою «своєю товаришкою» я і хочу вас познайомити.

Ріка - моя однолітка. Ми знаємо один одного з чотирьох років, та й живемо по сусідству. У першому класі ми навіть були одружені. Жартома, звісно. Але було дуже весело, поки вона не підсунула мені дві ляльки, називаючи їх нашими дітьми. З батьківськими обов'язками я не впорався. Пам'ятаю, як сміялися з мене сусідські хлопчаки, бачачи, як я гордо крокую з візочком і своєю «дружиною» вулицями міста. Зрештою, мені це набридло, і я сказав їй про це. Ріка страшенно образилась і кинула мене з двома дітьми на шиї. Ці «діти», здається, ще й досі валяються в мене на горищі. Ось вам і сімейне життя.

У шістнадцять - ми були зірковою парою в школі. Але це тривало трохи більше, ніж півроку. Доки не з'явився Пол. Дуже багатий і на шикарній машині - він одразу ж убив наповал усіх дівчат. Усіх, крім Ріки. Мене це тішило. Це зайвий раз доводило, що Ріка непідкупна. Їй потрібні справжні та чесні стосунки, надійне плече, рідна людина поруч…

Я ідіот. Наївний ідіот. Якось я упустив той момент, коли Ріка зв'язалася з поганою компанією, в якій був Пол. Ми спілкувалися з нею все менше, а сварилися все більше. В той же час Пол забивав їй голову всякою нісенітницею, що я не вартий її нікчема.  Вона прийняла це як дійсність і незабаром Пол зайняв моє місце поруч із нею. Я залишився ні з чим.

За останні два роки Ріка дуже змінилася. Добра і мила дівчина перетворилася на жорстоке самозакохане дівчисько. На мене вона навіть не дивилася, адже це могло зіпсувати її авторитет. Я ж звичайний, куди мені до її розпещених грошима друзів. Я і в університет щодня рвався, щоб бути ближче до неї, спробувати щось змінити. Але нічого не вийшло. Швидше стало навіть гірше. Ріка стала налаштовувати всіх проти мене. Спочатку мене це до сказу доводило, але потім стало все одно. Нехай робить, що хоче. В університеті в мене була пара своїх друзів, які не звертали уваги на те, що про мене базікала Ріка, і цього мені цілком вистачало. Потихеньку моє життя почало налагоджуватися. Усі свої зусилля я спрямував на навчання, намагаючись не звертати уваги на її постійні дурні причіпки. Ось із цього все і почалося...

Це був останній день занять перед канікулами. Іспити складено, і тепер можна було відчути себе вільним від занять, та я планував з друзями підробіток на літо. Збирались поїхати в тур Європою. Ми вже знайшли підходящі вакансії, тож я йшов уже майже порожніми коридорами університету, думаючи про свої майбутні заробітки. Подумки я вже був далеко... І тут же зіштовхнувся з Рікою, яка одразу кинула на мене презирливий погляд.

- Що ти постійно маячиш у мене перед очима? - фиркнула вона.

- А ти що тут робиш? Ще й сама, без своєї зграї? - тут же огризнувся я.

- Це мої друзі! – Ріка гордо склала перед собою руки.

-Друзі? - розсміявся я. - Це ти цих зарозумілих виродків називаєш друзями? Ріка, прокинься. Які вони тобі, до біса, друзі?!

- Знаєш, - задумливо промовила Ріка, - це заздрість. Я популярна, у мене є все і буде все, що я тільки захочу. А ти ніхто, і таким залишишся. Така твоя натура. Ти як мерзенний жук, який вічно плутається в мене під ногами. І коли-небудь я тебе розчавлю.

Я вже звик до таких ось милих бесід, тому не звертав уваги на вищесказане, а спокійно запитав:

- Послухай, Ріко, якщо ти мене так ненавидиш, то чому весь час до мене чіпляєшся?

- Я чіпляюся? Я? До тебе?! - Ріка навіть почервоніла від люті. - Та кому ти потрібен, боягуз нещасний!