IV.9

Йде Йван-царевич і бачить домину,

Всю з кришталю, на гарненькій долині.

Стукає в двері товсті мандрівник.

«Вдома господар чи, може, десь втік?»

Тільки спитав, двері враз відчинились,

Хлопець зайшов — вони гучно закрились.

«Що це у нас за непроханий гість?» —

Каже старий, не маскуючи злість.

— Я — чоловік вашій доньці законний.

— Бачу, нахаба ти, ще й невгомонний.

— Маю забрати дружину свою.

— Завтра я заміж її віддаю.

— Ні, я не дам вам так підло вчинити!

— Ну хіба можна зухвальця терпіти?!

З донькою лиш сперечатись я звик.

Ти ж довго йшов, я надіявся — зник...

Зробимо так. Ти хвилинку чекаєш.

Доньку віддам, як її відшукаєш.

Як не знайдеш і опуститься ніч,

То полетить голова твоя з пліч! —

Каже господар і йде коридором

Та поглинається темним простором.

Довше години здалась кожна мить,

Але Іван від страху не тремтить,

Згадує бабцю, про що та казала,

Знову і знову, проходячи залу.

Йде коридором, сповільнює хід.

В ко́тру кімнату ввійти йому слід?

Перша прикрита дверима з заліза,

Друга —  із срібла, від верху до низу,

Третя — із золота. Третю обрав,

«Бо найцінніша» — собі зміркував.

Входить і бачить порожню кімнату,

Тільки в кутку повно пряжі із злата.

Плутатись стали у хлопця думки.

Вчасно одначе згадав вказівки.

«Мови нема, щоб мене підкупити!

Краще попробую я оцінити,

Що важливіше з усього цього...

Це ж веретенце!» — дійшло до його́.

Голову сушить: «Що далі робити?»

Ледве допетрив, що треба розбити.

Далі рішуче пішов у куток.

Схоже, в нагоді став бабин урок.

Взяв веретенце, зламав об коліно —

Миттю з уламків постала дружина.

Пада в обійми, цілує в уста,

Каже: «Знудила мене самота!

Довго ти йшов, мій коханий Іване,

Думала, мить ця уже не настане... »

Плаче від щастя вона, плаче він.

Чи ще на цім світі, чи вже на тім —

Навіть не знають... Вікно відчинили,

Соколом жінка Івана зробила.

Стала зозулею потім сама

Та прилетіли птахами двома

Прямо в країну царевича рідну,

В землю широку, багату і плідну,

Де про них довго не чули вістей.

Знов перекинулися на людей,

В мирі і злагоді жити поча́ли.

Й досі живуть, коли не повмирали.

Кінець