II.5

Як повсідались, почався обід.

Ве́сь за великим столом царський рід.

Панна всю їжу смачну споживає,

Кістки ж від м'яса в рукав закидає,

Панна напої сяк-так випива,

Що не доп'є, то в рукав залива.

Старші невістки узріли нетямо

Й стали скоріше робити так само.

Музика ллється мов чистий струмок,

Царське подружжя пішло у танок.

Старші невістки, як бути, не знають.

Жаба з Іваном в той час мов літають,

Лине вона, нічичирк каблуком,

Й змахує правим у бік рукавом.

Став чудний сад, а в саду тому стовпик,

Ходить по тому стовпі сірий котик.

Лізе угору – співа пісеньки,

А як спускається – баїть казки.

Жаба танцює надалі грайливо

І рукавцем тепер змахує лівим.

Враз у саду учинилась ріка

Із лебедями немов з молока.

Відтанцювала вона і те диво

Вмить розійшлось, як видіння мінливе.

Дуже всі радуються дивині,

Наче дитинства вернулися дні.

Другі невістки ж не хочуть втрачати

Шансу царю себе теж показати.

Вийшли, танцюють й за змахом руки

Вправо в людей вилітають кістки!

Вліво змахнули, а цар уже стоне –

Ллється вино на людей, ще й червоне!

Цар розлютився, реве: «Припиніть!»

Жі́ночки аж розгубились на мить.

Що ж наш Іван? Він не бачить, не чує –

Ніби з дружиною й досі танцює.

Мріє, щасливий, не чує біди:

«Хай би лишилась така назавжди!»

Час настає повертатись додому.

Вибачень просить Іван, мов самому

Треба йому наперед поспішить.

В дім забігає: в куточку лежить

Той кожушок із жаб'я́чої шкіри –

В полум'я кинув від страху й зневіри.

Згодом у хату царівна прийшла,

Стала шукати кожух – не знайшла.

Каже Івану: «Кожуха немає.»

Де той подівся, він часом не знає?

Мовить царевич: «Я щойно спалив.»

«Що ж ти, Іване, таке наробив!

Разом з тобою жили би навіки.

Мушу тепер я податись навтіки», —

Мову царівна надалі веде

І до вікна неприкритого йде.

«Будеш шукать в тридев'ятому царстві,

В три-на-десятому аж государстві,

В лісі густому у Баби-Яги,

Знаної всім кістяної ноги.»

Каже все теє, махає руками

Й пташкою лине з рудими крилами.