II.4

Щось танцювать заманулось цариці,

Каже на вушко царю у світлиці:

«Глянь, як блищить на підлозі паркет...

Може, влаштуємо завтра бенкет?»

«Добре, — цар каже, — як хочеш, то буде.

В гості приходять хай всі рідні люди».

Старші радіють брати, а Іван

Плаче, кляне свій нещасний талан.

Двине додому, а жаба стрічає,

«Чом же ти плачеш?» — у нього питає.

Все розказав їй і витер сльозу.

— Як я тебе на бенкет повезу?

«Якось доїдем, не плач, — вона тішить, —

Треба, щоб спати пішов ти раніше».

День настає — наш царевич в журбі.

Та співчутливо: «Я раджу тобі,

Першим поїдь. Стане дощ накрапати —

Це твоя жінка почне умиватись.

Як блискавиця засвітить вгорі —

Знай: одягає вбрання дорогі.

А залунає як грім до обіду,

То твоя жінка законна вже їде».

Знову Івана спіткав жереб злий,

Все ж не здається, бо він не дурний.

Вбрався царевич, пустився в дорогу,

Вірить дружині своїй, слава Богу.

Він приїжджає, брати уже там.

Хором питають: «Чому це він сам?»

Бач, повбирались — немов перемиті,

Жінки ж у золоті всі й в оксамиті.

«Хоч би у хустку свою замотав!» —

Сипали жарти. Іван помовчав.

Відповідь дав, не сприйнявши обиду:

«Не переймайтесь так, скоро приїде».

Раптом щось дощик накрапувать став,

Зразу царевич зрадів і сказав:

— Бачите? Дощик! То ж годі сміятись.

Жінка моя почала умиватись.

— Що ти торочиш? Чи, може, здурів? —

Відповідь жовчна була у братів.

Ось блискавиця вгорі засвітила,

«Жінка вбрання дорогії оділа», —

Мовить Іван. В тих лиш подив та гнів:

«Брат був як треба, та щось очманів.»

Грім залунав, як і мав, до обіду,

Каже Іван: «То дружина вже їде».

Скоро карета і шістка коней

Стали на дворі на подив гостей.

Вийшла з карети шляхетная панна.

Всі сторопіли — яка вона гарна!