1941 року німці переможною ходою йшли Україною, майже не зустрів опору серед населення.
Хлопчику Мотрі виповнилось 8 років, як дві каплі води схожий на свою матір: волосся кольору стиглої пшениці та зелені очі. Мотря любила сина в перший рік народження дитини, Остап віддалився, він не розумів, як допомагати та і не бажав розуміти. Був певен - всім повинна займатись жінка.
Приходив до дому, вже пізно в вечорі, коли малий спав, і тікав на роботу доки Микита не прокинувся.
В перший рік їх подружнього життя, під час великого голоду, Мотря була дуже привітна, вона все для нього робила, будь-які забаганки. Як-то кажуть стелилась рушником перед Остапом. Стрічала його з роботи з посмішкою, допомагала знімати пальто, важкі шкіряні чоботи. Завжди цікавилась, як пройшов день, чи не втомлюється він на роботі, а на ранок на столі стояв сніданок, на стільчику лежала свіжа напрасована сорочка, а біля дверей шкіряні чоботи начищені до блиску.
Вона не їздила до батьків, того страшного ріку, була у матері з батьком всього один раз. Він бачив, що вона приховала трохи хліба та зерна, що Остапу видавали на роботі. Бачив, як потай замотувала у рушник і повезла батькам, бачив та зробив вигляд що не бачить, бо зрештою, то її найрідніші люди. Мотря була з ним весь час настільки привітна та ласкава, що він майже і не згадував про Параску.
Що дівчина померла в холодній хаті від голоду, йому сказала Мотря, коли повернулась з села, Остап відреагував стримано, думав, що може це справедлива кара за вбивство рідного батька. Також вона сказала, що Параска перед смертю, покаїлась та просила повернути Остапу сережки, бо не варта ні його кохання ні його подарунків. Тож якщо він не проти, Мотря хотіла б лишити їх собі, бо вони їй подобаються, Остапу було байдуже.
А Мотря? Здається, їй було байдуже теж, для неї сережки як трофей. Помста, втілена в життя, коли мало стати легше, та легше не ставало.
Так вона була завжди задоволена, не запитувала де він був і чому так пізно прийшов, ходила кожного дня допомагати його матері з господарством. Вона все робила як слід, та коли в ночі він торкався її плеча, то просто відчував на фізичному рівні холод та байдужість.
Його жарти її, ні не дратували, вона просто на них не реагувала. Вони могли поговорити разом, та не посміятись. З появою дитини Мотря змінилась. Всю ту любов, що в неї була, що ховалась десь в глибині серця, все нерозтрачене, вона віддавала дитині.
Так Остап теж любив малого, та не так. Очі Мотрі світились, коли вона дивилась на малого, коли вона думала що ніхто не бачить, вкривала маленьке личечко тисячами поцілунків, шепотіла на вушко, які в нього солодкі щічки. Вона не спала ночами, якщо у малого був лише натяк на нежить. Шулікою кружляла над ним коли він спав, щоб ніхто не збудив. Не підпускала ні свекруху ні рідну матір.
Вже ніхто не питав Остапа, як пройшов день, ніхто не чистив його одяг та чоботи, і білі напрасовані сорочки все рідше з’являлись на стільчику.
Радянська влада засуджувала розлучення, тож тепер коли вона народила, він нікуди не дінеться, і можна більше не прикидатись, що їй цікаво де він, як і що з ним.
Коли німецькі війська були на підступі до міста, Остап прийшов до дому чорний, взяв на руки сина, поцілував у скроню:
- Привіт, тату ти сьогодні рано прийшов.
Остап, поставив малого на ноги, важкий, який же він дорослий.
- Ви сьогодні з мамою їдете до бабусі, в село, збирай свої речі.
- А школа?
- Побудеш поки без школи, - відповів Остап
Мотря поглянула на чоловіка, і пішла збирати речі, вона носила різний одяг і складала в валізу.
- Зимові речі теж беріть, - сказав Остап і сів на ліжко.
- Ми на довго?
- Я не знаю, до міста підступають війська, місто без бою здавати не будуть, бо у нас тут залізничний вузол, - Остап видихнув - Думаю повз село пройдуть, і там все буде тихо... відносно тихо.
- Остапе мені страшно, - Мотря сіла на ліжко поряд з чоловіком, і вперше за стільки років, він побачив щось живе в її очах.
- Мені теж, - видихнув Остап - Україна здається майже без бою, воюють лише за стратегічні об’єкти, залізничні вузли, мости, порти. Я сьогодні йшов по вулиці і бачив в очах людей байдужість.
- А як Остапе? Це Микита не знає про голод, а ті хто може тримати зброю в руках, особливо чоловіки, вони ж все пам’ятають. Як зерно з дому забирали, як люди з голоду пухли, мені було тоді 16, зараз 25. Завдяки тобі ми не померли, та інколи сниться, як я хочу їсти. Мати досі зерно в пляшках по городу ховає, мітки робить на тих вишнях, що на межі ростуть. Ніхто не хоче воювати з німцями, ми зламали наш народ, а зламаним людям байдуже хто тримає батога над головою.
Мотря говорила пошепки, вона нервово перебирала кінчик тканини, тих речей, що вона тримала в руках, так і не поклавши їх до валізи.
- Замовкни, - також пошепки, та не менш з тим твердо сказав Остап - Мотрю, хіба не твій батько зерно збирав, хіба не він його стеріг, ми всі в цьому по самісіньке горло. Ти навіть і не уявляєш, що ми з людьми робимо за такі балачки. Якщо бодай хтось дізнається, що ти таке говорила, що з нами буде. Подумай про Микиту.