Розділ V

Мотря обіцяла собі не повертатись, вона була ображена на батька та більше на матір. Чому вона просто дивилась, не вступилась, мовчала? Мовчки збирала речі, не проронивши ні слова посадила в машину з усіма тими вузликами, що наскладала? Якби мама сказала хоч слово, Мотря б не побігла, не поїхала, і нічого б цього не було. Остап писав листи її батькам та Мотря не писала ані слова. Доки на весні Остап не дав її листа написаного матір’ю. Це був конверт в конверті, щось батько писав до Остапа, а цей клаптик паперу був адресований саме їй, і саме від матері. Вона відкрила і прочитала, там було всього кілька рядків:

«Доню, мені зле. Певне і не побачимося більше. З листів Остапа, я знаю, що з тобою все гаразд, що хоча і живете ви зараз не дуже сито, та все ж. Багато хто з нашого села захворів, люди від тієї хвороби вмирають хто де, хто на вулиці під забором, хто на дорозі, а хто в хаті, тихо і непомітно. Все так як і говорив батько. Мені шкода, що ми так попрощались, та зараз я розумію який він був правий. Нам важко та ми тримаємось. Ми раді, що з тобою все гаразд. Ми любимо тебе».

Мотря насилу дочитала листа, сльози заважали. Вона кинула аркуш до пічки, дочекалась поки прийде Остап, щоб з нам поговорити. Що то за страшна хвороба, про яку писала матір, від тієї хвороби люди, як тіні ходили по місту, їх руки були схожі на гілки дерев. Її серце стислось, і вона майже навколішках вловила Остапа відпустити її до батьків.

Він знав чому вона їде, дав їй двох озброєних охоронців і грузовий автомобіль на великих колесах.

Вона приїхала в село, і на великий подив охоронців пішла не до своєї хати, а в сусідню.    

- Немає сил навіть голову підвести, - на ліжку засланому ганчірками, лежала дуже худа жінка, з великими вилицями, запалими щоками, і величезними, голодними блакитними очами, її шкіра була ніби прозора від голоду - поглянь, що в мене в долоні, дай мені хоч чогось поїсти.

Вона простягнула руку, а в руці лежали сережки, це була рука скілета, перетягнута шкірою.

- Мотре, дай хоч скоринку хліба.

- Хіба скоринку, за таке сміття!!! Думаєш це золото? Ось золото – сказала жінка, і показала великий окраєць хліба, який вона дістала з запазуху, відірвала маленький шматочок і положила Парасці до рота.

Параска прожувала, ковтнула і попросила ще,

- Ще не дам, не варта ти щоб тебе рятувати, раділа чужому горю, тепер сама, як собака здихаєш, не дам тобі, а сережки заберу, не твої вони.

- Мотрю все забирай, дай мені ще шматочок, я тебе богом прошу.

- Не дам, - відрізала Мотря, вона замотала хліб у білу хустку, і сховала за пазуху, забрала сережки і стала їх приміряти.

- Прощай, собаці собача смерть. А знаєш хто твого батька вбив? Не знаєш, а знаєш за що? – Мотря не чекала на відповідь, вона прагнула виговоритись – Ти все хизувалась сережками, хатою. А воно ж не твоє все. Знаєш, як Василь з батьком те все будували, як робили і в день і в ночі. Скільки сил було покладено. А ви всього їх лишили, та ще й торгувались. Я вперше бачила як його батько плакав. І сережками хизувалась, та й вони не твої. А я все слухала. Скільки я плакала. Ти в мене життя забрала, а я забрала твоє. Тож ми з тобою тепер квити.

- Душу прийшла звільнити? Ти мені не сповідуйся, носи свій гріх з собою. Може я і собака, та така ж сама як і ти, так само радієш моєму горю, так само і вмреш, з сережками в руках, і ніхто не буде допомагати. – з останніх сил прогарчала Параска, піднявшись на один лікоть, ці слова вже летіли в двері, в спину Мотрі, яка на ходу запиналась хусткою.

На вулиці з бурульок, що висіли зі стріхи капала прохолодна тала весіння вода, Мотря ступила на рихлий весняний сніг. Остап - її чоловік назавжди буде з нею, як і сережки з царського золота.