Розділ І

Листопад зустрічав холодним дощем. Хмарами затягнуло небо і о восьмій годині було так темно, що навіть собаки не гавкали. Вони сховались в своїх будках від вітру і мряки. Пожовкле листя наситилось вологою і не шаруділо під ногами.

Село завмерло, воно поринуло в сон, як поринає в сплячку ведмідь, сховавшись у теплий барліг.

Все потонуло у пітьмі. Лише світло з вікон хат, що стояли щільно одна до одної підсвічували вулицю. В цій напівсліпій і напівглухій порожнечі відчувалось щось зловісне. Чи тому, що з жодної хати не було чути співу дівчат, які часто в таку пору збирались для вишивання. Чи тому, що п’яниці не ходили від хати до хати в пошуках товариства. Чи тому, що змучені люди не бажали знатись і спілкуватись один з одним. Все було вкрито сумом осені і  біди.

Аж раптом пролунали крики, які вітер підхопив і поніс в поле. Собаки вискочили з своїх схованок і почали підвивати. Селом полетів плач змішаний з мольбою.

- Ти чуєш, хтось кричить? – Промовив чоловік до жінки.

- Тобі здається, то собаки виють. – Відповіла жінка закриваючи шторку на печі, де спали маленькі діти.

- Ні, я кажу хтось кричить. – Наполягати чоловік.

- Навіть, якщо хтось і кричить, не смій виходити на двір!!! Я вчора кричала, хтось допоміг? Сиди.

Вона підбігла і загасила свічку. Чоловік хотів визирнути у вікно, та і тут вона його випередила, закрила віконниці у нього перед носом.

- Здається то у Федора в дворі. Чи то не Параска галасує?

- Вони в нас вчора забирали зерно, хочеш піти і допомогти? – пошепки спитала вона, - Навіть і не думай. Там конвоїри є, зерно забирати допомагали, хай підуть допоможуть - щоб не волала.

Один за одним вогники в хатах почали згасати, і чим більше плакала та просила дівчина, тім більше і швидше згасали вікна.

Параска плакала та причитала. З вікон її дому світило світло, і люди, що підбігали побачили, як дівчина схилилась над тілом, вона тримала його за голову і гірко плакала.

- Ой лишенько!!! Що ж це робиться? Як так? Люди за що це? Чи так можна? Ми ж нікого не вбили!!! За що нас так ненавидять? Чому мого батька життя позбавили?

Хтось взяв її за плече, вона повернулась і простягла руку, на якій були невеличкі плями крові. Вона знову повернулась до вбитого, продовжувала тримати вже бездиханне тіло, гладила по голові, цілувала в щоки і чоло. Сидячи на колінах, в багнюці з листя і землі, вона не відчувала холоду, і лише гарячі сльози капали і зливались з дощем.

Хустка спала на шию, і здавалось, душила дівчину, бо чим більше вона плакала, тим менше слів, які говорила було можна зрозуміти. ЇЇ дикій погляд. Чи усвідомлювала вона, що коїться навкруги. ЇЇ на силу відірвали від тіла і повели до хати. Вже на порозі вона втратила свідомість і затихла.

Не затихло надворі. Люди з рушницями метушились, вони оглядали тіло, перевіряли чи на місті ключі від комори. Його фуфайка була розстебнута, а мотузка на штанях розв’язана, та ключі все ж зостались на місці і висіли на тому розв’язаному шнурку. Він завжди носив їх прив’язаними до штанів, щоб не згубити.

- Певне вбили, щоб забрати ключі від комори. – сказав один охоронець до іншого – Поглянь, шнурок розв’язаний.

- Я не розумію, навіть якщо б і забрали ключі, ми ж по черзі стережемо ту комору. Як би вони повз нас пройшли.

- А хто тобі сказав, що вони збирались пройти? Думаю якби Параска не підняла крик, то хтось би з нас теж біля комори лежав.

- Давайте ви вдвох несіть його до хати, а ми по кущах пошукаємо, можливо він десь сховався і не встиг втекти.

- Що сталось? - до людей підійшов чоловік з рушницею

- Тезку твого вбили. – відповів чоловік.

Чоловіки продовжували обговорювати те що сталось, шукати в кущах, та вишняку, однак вбивцю так і не знайшли. Тіло занесли до хати, Параска в сльозах всю ніч просиділа біля батька.

Що тепер їй чекати? Хто її захистить? І чи знайдуть винного?

Що винноних знайдуть не сумнівалось село. Воно поринуло у сон, з надією, що завтра ніхто не приназначить винним саме тебе.  

******

Чутки летять селом - ластівками перед дощем, швидко і низько. Після похорон минуло три дні, а винного не знайшли. Люди були налякані. Тож коли вулицею проїхав вантажний автомобіль, діти навіть не вибігли поглянути на те диво.

Осінь розмила дорогу. Колеса важко грузнули в багнюці, та все ж долаючи супротив землі, автомобіль зупинився біля хати колишнього  «багатія». З кабіни вистрибнув молодий хлопець, стрункий, у воєнній формі. Його супроводжував конвоїр. Не простий чоловік - навкруги метушилися. Він втомлено озирнувся. Дорога була важка, до міста далеко, проїжджаючи, вони зустрічали вози з мішками наповненими зерном. Охоронці, які супроводжували такі вози, вітались. Поодинокі селяни, що йшли пішки до міста, щоб обміняти на харчі своє небагате майно, чи в пошуках роботи, справляли гнітюче враження. Чи думав він коли навчався, що таке побачить? Що до такого дійде? Та держава давала щоденний пайок, якого вистачало рівно настільки, щоб не відчувати щоденний голод, і він мусив його відпрацьовувати. 

Конвоїр, що супроводжував провів до хати. Таких хат безліч в Україні: з низькими стелями, білими мазаними стінами і невеличкими вікнами. В кутку розмальована квітами піч. Під вікнами стояли ослінчики, а на них - кіпа документів. Посеред кімнати стіл - великий і грубо стесаний. На столі біля печатної машинки на папері лежали: сережки, браслет і маленька каблучка. На підлозі - велика макітра, вщент наповнена пшеницею, а поряд глечик зі смальцем.