Я чула, як вила хурделиця на дворі. За вікном, тіні гілок старої яблуні, витанцьовували свій ритуальний танок.
В грубі горіло вугілля, від тепла якого палали щоки, а кіт примруживши очі - мурчав, відганяючи нечисту силу кістлявих гілок і завивання вітру.
В такі зимові вечори, ми вмощувались на маленьких ослінчиках поближче до тепла. У бабусі в пелені завжди лежало в перемішку біле гарбузове та чорне насіння соняшника. Здавалось вони ніколи не закінчувались. Ми з братом дзьобали, як горобці, слухаючи, з завмиранням серця, історії, які вона нам переповідала.
- Коли моя мама була малою,- почала свою розповідь бабуся,- Вона була найулюбленішою дитиною - єдиною дівчинкою в великій сім’ї, а було в неї аж 9 братів.
На день народження, коли їй виповнилось 5 років, серед безлічі подарунків, смачних цукерок, був один найкращій, який подарував старший брат. Золоті сережки, такі гарні, з червоного царського золота, кручені. Вони висіли і виблискували при найлегшому поруху голови. Вона була, як маленька-доросла жінка, зі стрічками в косах і сережками.
Їй не дозволяли носити їх весь час, а тільки на свята до церкви.
Велика родина - дружна та працьовита.
Чи могла вона тоді подумати, які випробовування пошле доля, що сережки допоможуть вижити, а для інших стануть справжнім прокляттям.
Революція дійшла до нашого села. Коли воювали червоні з білими всі брати загинули, жоден не повернувся додому.
Я не знаю чому пани погані, як робили на панів, то могли з місячної зарплати купити тік тканини, чоботи, багато в кого золото було.
Тож не тільки царі постраждали - лишились і ми босі.
Моя мати вийшла заміж в 16, а вже в 32гому році стала вдовою, з двома дітками на руках.
Сон їй страшний перед тим наснився, як селяни з пустими подраними мішками за спинами, великою шеренгою їдуть повз неї по нескінченній дорозі, а вона стоїть на узбіччі, в руках тримає свої зуби і трохи зерен пшениці та кров з ясен і рота в неї тече.
Тож після такого сну все біди чекала, сама не знає чому, трохи зерна в пляшці прикопала під грушею.
Справдився сон, як прийшли зерно восени забирати, то вбили її чоловіка. Вигребли все, навіть за іконою забрали.
Нічого святого.
Якби знала, більше б сховала, а так…
Поховала чоловіка, плакала гірко, нічим було і пом’янути. Двоє діточок на руках.
Такий важкий був рік, страшний.
Спочатку з’їли зерно з пляшки, потім собаку з котом, горобців ловили, голубів.
Коли вже зовсім нічого їсти не було, мати лишила нас малих з бабусею, і пішла в город, бо чула, що там хліб на золото міняють.
Прийшла в город, з сережками в хустинці, бачить знайомий, золото на їжу міняє, в формі військовій, Гаврило, з нашого села, вона зраділа, думала земляк, допоможе:
- Гаврило, дай їжі, в мене сережки – сказала вона і простягнула розкриту долоню, в якій лежали сережки.
- Можу дати за них пів буханки хліба, та два буряка.
- Ти що, вони ж які дорогі, у мене діток двоє малих, мати хвора, чоловік помер, дай хоч буханку хліба.
- Не хочеш пів буханки не дам нічого.
Так і пішла вона додому, і всю дорогу плакала, принесла в пазусі півбуханки хліба і два буряки. Тікала коли когось бачила з далеку, бо страшно повернутись з порожніми руками, могли ж пограбувати чи вбити.
Дома, порізали хліб на тонесенькі шматочки і поробили сухарі, потім той хліб розмочували та їли. Так і перезимували. Весною город перекопували, картоплю шукали, ту що пропустили, обрізали та їли. Мерзла картопля солодка, не смачна. А ще жаб та рибу на ставку ловили. Отак було.
А Гаврило сережки сховав в кишеню, собі хотів забрати та видно небо почуло сльози вдови і прокляло ті сережки, хоча моя мати нікого і не кляла. Не довго він радів з «вигідного» обміну. Його товариш побачив, що він робить, та й доповів. Прийшли з обшуком - багато золота знайшли, і сережки, і колечко, і браслет, тож його і розстріляли, а сім’я без нього не вижила, померли з голоду.
Так почали свій кривавий шлях царські сережки.