У маленькій тісній кімнатці було холодно. Від земляних стін, з яких стирчало коріння, віяло снігом; але назовні було ще холодніше.
Старий плямкнув, розвернувся і почав гриміти чайником:
– Я поціновувач.
– Чого? – питаю я. У старому було щось підозріле, щось, що лякало, щось, приховане у темряві брудного будиночку; у його словах і діях. Але їсти хотілося значно більше; тож моя настороженість, породжена страхом, що дозволяла мені виживати досі, завдяки якій я могла прокинутись, коли хтось підходив надто близько до сховку, і завдяки якій я могла вночі займатись тим же, що й інші – Пошуком, погодилась на ризик.
– Хороших речей. Я вважаю, що все має служити задоволенню потреб. Не тих, що є у всіх цих тварин, яких давно вже не можна назвати людьми,. Потреб у чомусь вищому. Духовний голод. Гедонізм – це основа людського буття. Людина народжується, щоб бути щасливою і відчувати щастя. Навіть у цьому проклятому місті. Колись – я таке навіть пам’ятаю – за його межі можна було вийти. Вранці вийти у сповнений пітьми і загадкового шебутіння ліс, вивернути кілка грудочок землі, відчути запах – із присмаком крейди. Лякаючий і водночас такий приємний запах свіжої мокрої землі, викопати кілька грибів – їх-бо не можна виривати, щоб не пошкодити міцелію – і акуратно відділити. Чудове заняття! Тепер вже і грибів не лишилось, взагалі майже нічого не лишилось.
Я мовчу. Я навіть не знаю, що таке гедонізм. Але його слова про щось приємне – щира правда. Я досі плекаю маленький спогад, що стосується першого мого самостійного року – найважчого, бо я мала виживати на самоті; коли таким само напівсліпим кошенятам як ти заради порятунку лишається тільки бути власним сторожем і власним страхом.
Я ховалась від усіх і не довіряла нікому; особливо вночі. Пошук робив з людей страшніших кровожерливих чудовиськ, ніж голод і спрага; це не робило їх менш страшними вдень, але вдень вони хоча б не потикались до стіни, не бажаючи випробовувати долі, хоча мало хто вірив, що принаймні чверть історій про Огорожу – правдиві. Але тоді, в перший рік, я щоночі змінювала сховок; щоночі тишком пробиралась оманливо тихими вулицями, щоночі, аж доки не дісталась Огорожі. Вона у багатьох місцях почала кришитись, і один із моїх сховків саме передбачав створення нірки у розламі у підніжжя; під ранок мене з цієї нірки вигнав дощ; але ще до того, як я вийшла на лисе тім’я пагорбу, навколо мене постав туман; було тепло і дощ швидко вщух, залишивши по собі тільки білі шматки імли; під ногами хруснула гілка; але цей звук, що змусив мене здригнутись, виявився не таким небезпечним, як міг би; принаймні на нього не збіглися з усіх усюдин люди. Над головою світло переломлювалось у кожній крапельці, що тремтіли на гілках дерев; від сосен віяло різким запахом; перші промені впали крізь хвою. Мені пощастило мати завелику і брудну, зате теплу куртку; її майже не намочив дощ, і було тепло спостерігати за народженням нового дня. У такі миті Пошук, нескінченне хвилювання і настороженість не мали значення; мала значення лише прогалина, за якою наче і не було стіни – і тягнувся ліс, який не мав жодного уявлення про існування міста, холодного, замурзаного і відданого на поталу боротьбі за місце під сонцем. Жорстокій, нескінченній. До останнього.
Мене тоді злякав якийсь звук – наче хто ішов крізь ліс, голосно розмовляючи, знаючи, що тут нікого не буде. Я зійшла з відкритого місця у кущі і мить втратила свою чарівність.
Старий тим часом, відволікаючи мене від спогадів бряцанням заліза, ставить чашки на стіл, насипає у них якісь корінці і заливає водою з казанка над вогнищем.
– Тому я не Шукаю. Пошук – це взагалі найдурніша мрія, що захопила місто саме завдяки своїх абсурдності. Вона розбещує замість того, щоб давати наснагу жити. Я шукаю тільки рослини для чаю – і тільки вдень. Немає вже давно ані виходу, ані вигаданих можливостей вирватись з петлі навіть вночі.
– Ви виходите вдень? – Здивовано питаю я. Якщо він шукає трави, має ходити аж до Межі, а там з людиною що завгодно може статись.. там іноді зустрічають людей з двома руками.. Я вже звісно, надто доросла, щоб вірити у ці казочки. Там люди зникають, втрачають розум. Окрім того ранку, коли я бачила ліс, навіяний Межею дитині, що могла вижити тільки там, куди бояться ходити дорослі, більше не виходила за околицю, до зруйнованих будинків і сірої стіни, що зникає високо у небі, край якої можна побачити тільки у сонячний день.
– І це все, що ти винесла з моїх слів? – несхвально хитає головою старий. – Ти і справді таке обірване дурне дівчисько, яким виглядаєш. Пий!
Він темним покрученим пальцем з довгим надтріснутим нігтем підсуває до мене чашку.
Чашка залізна, колись сильно пом’ята, а потім виправлена, наскільки це можливо, перейняла жар свого вмісту і пече пальці; але вже другий день вночі випадає сніг. Та й вдень холодно, тож я можу тільки радіти несподіваній можливості зігрітися.
Тілом розливаються несподівані дрижаки. Ноги стають ватяні – від втоми, я сьогодні пройшла у кілька разів більше, ніж зазвичай, бо хоча в місті і стає менше людей щодня ті, хто лишається, стають обережнішими. Збираються у банди. Патрулюють вулиці. Усі чужинці, як цей старий, – добра приманка. А що роблять з людьми, які втратили обережність і потрапили у такі тенета, навіть думати не хочеться, Бо всі ці історії, на відміну від історій про Огорожу – майже цілковита правда. Та й чаю я давно не пила; вже багато роки мій єдиний напій – вода.