Розділ 1:Театр потопельників

Море ніколи не вміло мовчати, але цього вечора воно розмовляло винятково погрозливим, хрипким баритоном. Хвилі з розгону билися об гнилі палі старого пірсу з таким звуком, наче хтось невидимий розривав навпіл сувої важкого, вогкого оксамиту. Портове місто засинало в липкому тумані, який пахнув іржею, мазутом і дешевою рибою. Це було місце, звідки хотілося втекти кожному, у кого за душею лишалася бодай крапля живої надії.
Марк сидів на самому краї дерев’яного настилу, звісивши ноги над чорною хлібною масою води. Вітер нещадно смикав поли його старого пальта, але хлопець не зважав. Його пальці, довгі й тонкі, звичні до зовсім іншої роботи, зараз судорожно стискали в кишені маленький папірець. Це був квиток на вечірній потяг. Потяг, який поїхав углиб материка ще три години тому, лишивши по собі лише розчинений у повітрі гудок та хмару сірого диму.
Марк залишився. Коли в твоїй голові без упину крутиться один і той самий ламаний, божевільний мотив, залізничні розклади втрачають будь-який сенс. Ти просто не можеш сісти у вагон, де люди розмовляють про побут, чистять варені яйця і дивляться у вікна на нудні соняшникові поля. Тобі потрібен цей шторм.
 «О, Каліпсо...»— шурхотів прибій у темряві, або, можливо, це був просто привид її голосу, який застряг у його вухах, мов шматок гострого прибережного скла, що ніяк не вимивалося водою.
Вона з’явилася в цьому занедбаному порту кілька тижнів тому. Так само раптово, як починається літній шторм на півдні — без попередження, без жодної хмаринки напередодні, змушуючи капітанів гарячково ховати вітрила, а випадкових перехожих — шукати укриття в найближчих брудних кнайпах. Вона пахла дорогими парфумами, тютюновим димом та солоною водою. Це було дивне, майже відразливе й водночас магнетичне поєднання. Каліпсо не належала цьому місту, як і будь-якому іншому місці на карті. Вона була німфою брудних портових шинків, де збиралися капітани без кораблів, і розкішних кабаре, що давно занепали.
— Ти все ще чекаєш на корабель, якого немає в жодному портовому реєстрі? — пролунав голос позаду нього.
Марк навіть не здригнувся. Він знав цей крок назустріч. Легкий, ледь чутний, наче рух дикої кішки по вологому піску, що переривався лише сухим шурхотом її довгої сукні.
— Я чекаю, поки море поверне те, що забрало, — тихо відповів Марк, не повертаючи голови. Він дістав із пачки сигарету, клацнув дешевою запальничкою, але різкий морський вітер миттєво злизав перший вогник, лишивши на губах лише гіркий присмак розчарування.
Вона підійшла впритул. Сіла поруч, абсолютно байдужа до того, що її темна шовкова сукня брудниться об слизькі від водоростей дошки. На її шиї в тьмяному світлі далекого ліхтаря виблискувало важке намисто з темних, майже чорних перлин. Вони здавалися не коштовностями, а камінцями, вимитими з найбільших океанських западин, де ніколи не було сонця. Каліпсо тихо засміялася. Цей сміх був схожий на дзвін кришталевих келихів у напівтемряві бару, де вони зустрілися вперше під хрипкі звуки старого, розладнаного піаніно.
— Море нічого не повертає, мій любий хлопчику, — вона торкнулася його щоки своїми пальцями. Вони були холодними, як морська піна в листопаді. — Воно лише ховає під водою те, що люди виявилися занадто слабкими, аби вберегти на суші. Твій талан, твої амбіції, твої невисказані слова... Все це вже на дні. То навіщо вдавати, що ти маєш куди їхати?
Марк нарешті подивився на неї. Її очі мали колір штормової хвилі — мінливі, зеленувато-сірі, в яких не було ні жалю, ні тепла. Тільки чистий, театральний азарт. Вона гралася з ним, як грається кішка з мишею, або як море грається з тріскою, що відбилася від косяка.
— Навіщо ти тут, Каліпсо? — запитав він, відчуваючи, як холодне повітря забиває легені.
— Нудьга, Марку. Чиста, рафінована портова нудьга, — вона підвелася одним різким, майже неприродно граційним рухом. Сукня зметнулася навколо її ніг, мов крила великого нічного птаха. — У барі «Старий маяк» сьогодні занадто тихо. Музикант напився вщент і видає натомість якісь тужливі заупокійні звуки. Навіть щури підлогою ходити бояться, щоб не впасти в депресію. Тобі варто піти туди.
— Я більше не граю, — відрізав Марк, стиснувши кулаки в кишенях. — Я обіцяв собі.
— О, оближ ці дешеві драми! — Каліпсо зробила кілька повільних кроків по самому краю пірсу, балансуючи над чорною безоднею, де кипіла вода. Це було чисте божевілля: один невірний рух, один порив вітру — і море забере її назавжди. Але вона лише сміялася, закидаючи голову до темного неба. — Ти граєш щоразу, коли дихаєш цим повітрям. Твої думки — це суцільний, зламаний регтайм, який заїло на одній-єдиній ноті. На моїй ноті. Ти не втечеш від цього, навіть якщо спалиш свій квиток чи втопишся тут прямо зараз.
Ця ексцентричність, цей надривний кабаретний стиль, де трагедія щомиті загрожувала обернутися фарсом, вибивали з Марка останні залишки раціональності. Музика гурту Schmalgauzen, яку він колись чув у напівзакритих клубах столиці, зараз ніби матеріалізувалася в цій жінці. Вона була втіленням тих брудних, але геніальних аккордів, де кожен звук кричить про неминучий фінал.
— Ходімо, — вона протягнула йому руку, затягнуту в чорну сітчасту рукавичку. Це не було проханням. Це був наказ, загорнутий у ліниву, зневажливу посмішку. — Якщо ми не затанцюємо під цим дощем, який ось-ось почнеться, це місто просто згниє від власної сірості. А разом із ним і ми.
Марк повільно підвівся, обтрушуючи пальто від дрібних бризок. Папірець у його кишені — квиток у нормальне, передбачуване життя, де були б затишні квартири, викладацька робота в консерваторії та спокійні вечори — остаточно перетворився на мокру, нікчемну грудку. Попереду не було нічого, крім нічного порту та цієї жінки, яка вела його в абсолютне нікуди. І, як не дивно, саме туди йому зараз хотілося найбільше.
Вони рушили вздовж набережної. Перші важкі, холодні краплі дощу почали з шумом падати на асфальт, розбиваючи відблиски ліхтарів. Попереду, наче самотній гнилий зуб, височіла будівля «Старого маяка». Вікна закладу світилися брудним, жовтуватим світлом, обіцяючи кожному, хто переступить поріг, сумнівний затишок і міцне дешеве пійло.
Коли Марк штовхнув важкі дубові двері, в обличчя одразу вдарив густий коктейль із запахів пересмаженої кави, кислого пива та мокрої вовни від плащів кількох нечисленних відвідувачів. У кутку, за старим, обідраним піаніно марки «Flügel», дійсно сидів місцевий тапер. Його голова лежала прямо на клавішах, через що інструмент видавав довгий, заунывний гул, схожий на стогін пораненої тварини. Жоден із трьох матросів за кутовим столиком навіть не повернув голови — вони були занадто зайняті своїми склянками.
Каліпсо пройшла крізь залу так, наче це була не брудна портова забігайлівка, а сцена Гранд-Опера. Вона підійшла до піаніно, без жодного жалю штовхнула сплячого музиканта в плече, змусивши його сповзти на підлогу, і повернулася до Марка. На її обличчі грала хижа, тріумфуюча посмішка.
— Ну ж бо, мій капітане без корабля, — прошепотіла вона, вказуючи на звільнений стілець. — Покажи їм усім, як звучить справжнє дно. 
                              Здивуй це згасаюче місто.