Глава 3.

— Оце так тачка! — мимоволі вирвалось у мене. — Абсолютно розкішна! Це щось нереальне! Подивись на цей колір — просто вау! Колеса які! А фари! Круть! Я б заради однієї поїздки в ній продала душу дияволу! Це ж Maserati, правда? — вдала нетямущу я. Хлопці ж таке люблять. 

Я поглянула на Олега й зрозуміла, що він дивиться зовсім не на тачку. Він дивиться на парочку, яка стояла біля автівки. Стильний мужик років тридцяти п'яти — сорока, темна сорочка, розстібнута на комірі. Тканина дорога, видно одразу — не масмаркет, а щось… італійське. На шиї товстий золотий ланцюжок, на зап’ясті — дорогий годинник із масивним сталевим корпусом. Біля нього стояла якась дівчина. Її було не дуже добре видно, поки чоловік не відійшов трохи в бік. Матір моя Василина! Так це ж…

— Тільки спокійно! — сказала я невідомо кому: може йому, а може собі. Бо така удача може бути тільки раз в житті. 

Невже це все Юлька? Та нє…

Олег стояв нерухомо, як пам'ятник, і спостерігав, як його дівчина, ніжно всміхаючись,  щебече з … власником  Maserati. 

— Родич її якийсь чи що? — вирвалось у мене. — Так вона з багатеньких!

Раптом вона обвила його шию руками і… поцілувала! Він обійняв її за талію та притис до себе. 

Я зиркнула на Олега. Він дивився на них, не відводячи холодного погляду й так стиснув щелепи, що желваки заграли під шкірою. Потім так раптово зробив крок до них, що я не відразу зреагувала. Але швидко прийшла до тями, кинулась за ним й схопила за руку:

— Сказився! Хочеш бити фізіономію чоловіку на такій тачці?! Проблем в житті мало? 

Зрозуміло, втримати його мені було важкувато. В порівнянні зі мною він — просто добре підготовлена машина для вбивств.   

Тому я облишила його руку, вискочила перед ним й вперлася руками йому у груди.

— Заспокойся! Не будь ідіотом! Подивися на мене! Чуєш, подивися на мене.

Він зупинився й глянув на мене.

— Краще йди з дороги, — видавив з себе. 

Я подивилася йому у вічі й зрозуміла, що треба діяти радикальніше — схопилась за його шию і буквально заскочила на нього, обвивши талію ногами.

Недаремно на гімнастику ходила! Після козла застрибнути на Олега не така вже й складність.

— От тепер пішли, — сказала йому.

Очі хлопця моментально здивовано розширились й втратили той лютий блиск, що був ще секунду тому. 

— Ні, ти таки геть божевільна, — сказав він. — Злізь з мене!

— І не подумаю. Хочеш йти туди, — я кивнула в бік Maserati, — тоді тільки зі мною, — й сильніше обвила його шию.

— Олег?!! — почувся десь у мене за спиною здивований дівочий голос. 

Нас помітили. Чудово!

Я повернула голову й крикнула, бо таки відстань була немаленька.

— О, Ксюню! Привіт! Оце так зустріч! А я тут якраз збиралась твоєму хлопцю… 

Раптом подумала, що горлати на весь район про особисте не слід, тож кинула Олегу:

— Ну, й чого ти стоїш як вкопаний? Давай підійдемо ближче. Не горлати ж на весь район. 

— Злізь і йди куди хочеш! — прогарчав він мені.

— Припиняй капризувати! Ходімо! Люди ж чекають.

Він скреготнув зубами, але пішов. 

— Може тепер злізеш? — сказав він, коли ми підійшли ближче.

 — Ні. Краще поки побуду тут. Ти не міг би мене знизу підтримати, а то так не дуже зручно?

— Ні! — відрізів він.

— Ну, й бог з тобою, — я сильніше обвила його талію ногами, аби не впасти з нього й широко посміхнулася власнику Maserati:

— Добрий вечір! Я — Нітта, однокласниця Оксани, а це Олег — її хлопець. А ви…?

— Юрій, — розгублено сказав чоловік.

— Дуже приємно! — щиро сказала я й звернулася до Оксани: — Ксюню, я так розумію, Олег тепер звільнився? Вирішила поміняти його на більш апгрейтнутий варіант? — підморгнула їй, типу з розумінням. — Тоді я цього собі заберу, не проти? — поклала я голову  Олегові на плече  й для більшого ефекту поцілувала його в щічку.

Олег перестав зі мною церемонитись, схопив за талію, силою відірвав від себе й не дуже акуратно поставив на землю. 

— Обережніше! — незадоволено кинула я йому. — Мало каблук не зламав!

Поки я поправляла сукню, запала незручна тиша. Я зрозуміла, що без мене тут не розрулиться.

— То ми домовились? — запитала я Ксюню. — Все ж нормально? Без образ? 

Оксана тільки розгублено кліпала очима — то на мене, то на Олега, то на Юрія — явно не знала, що сказати. Я вирішила їй допомогти прийняти рішення.

— Ти не думай, з мого боку все серйозно. Не ображу його, — запевнила я її. — Це ж треба — все так ідеально склалося, — щиро раділа я. — Юрій, ви як ніколи вчасно підʼїхали. А машина у вас… Просто ульот!  Це ж GranTurismo? Не думала, що в живу таку побачу! Круть неймовірна!

— Дякую, — сказав чоловік й раптом додав: — Розбираєшся.