Глава 2.

І я таки їй подзвонила. 

Не відразу. Ближче до півночі. 

На той момент я вже була не я. 

Знаєте як ото кажуть: "Дивлюся у дзеркало — красуня, підходжу ближче - й.п.р.с.т., богиня!!! Недоліків немає, одні спецефекти!" Така собі доморощена Попелюшка на мінімалках. 

Причиною тому стали сухе вино, віскі-кола, грамулька текіли і якась ядрьона мішанина під кодовою назвою "Секретна шипучка". А почалося все з Юлькіного шампанського. 

Я весь випускний не зводила з Олега очей. Який же він… !!! У мене перехоплювало подих від нього. А ще… було дуже боляче. Бо він не відходив від своєї дівчини. Вони весь час були разом. Трималися за руки, сміялися, обіймалися, цілувалися. А я, як якась мазохістка, дивилися на них у всі очі  й лише інколи робила перерву для того, щоб влити в себе якогось алкоголю. 

Це допомагало. Але ненадовго. Поки мої очі знову не знаходили цю солодку парочку.

Як же я хотіла опинитися на місці Ксюні! 

Мені знадобилося не так вже й багато алкоголю, щоб відчути себе справжньою королевою цього випускного. Та що там, королевою школи. Якщо не усього міста. 

Я на всю відривалася на танцполі, наче хотіла затанцювати до смерті всі свої страхи та сумніви. Не пам'ятаю скільки хлопців підходило до мене, щоб запросити потанцювати чи просто вийти подихати. Але я йшла тільки з тими, хто пропонував випити. І я категорично не дозволяла жодному з них навіть доторкнутися до мене. 

З кожним ковтком алкоголю я все більше впевнювалась, що я не якесь сцикло й що маю право на свою частинку щастя. Я все нахабніше, вже не криючись, розглядала Олега. 

В мене наче чорти вселилися. 

Тож я набрала Юльку. Чесно кажучи, без особливої надії на успіх цієї безнадійної справи. Але о, диво!  Якоїсь миті я помітила, що Оксани біля Олега немає. Я не вагалась більше ні секунди. Мотнулась до Валєрчика, що сьогодні був за діджея, й замовила пісню, яка у мене асоціювалась з цим моментом.

— Пісня кльова, але геть не для випускного, — почав мені вливати у вуха цей діджей-самоучка.  — Давай краще …

— Валєр, — перебила я хлопця, нахилилася до нього зовсім близько й притислась до його плеча бюстом, — я тебе прошу. Давай внесемо якесь різноманіття у цей вечір. Просто я… — я зробила багатозначну паузу, потім прошепотіла йому прямо на вухо: — "Шаленію від тебе". Постав, будь ласка, цю пісню.  

— ОК, — мов зачарований, погодився він. 

І ось я там, де й повинна бути — в обіймах омріяного до дірок хлопця. Каплюта алкоголю, щіпка хоробрості та чарівний пендель від подруги — й вуаля… Мрії збуваються! 

Я просто мліла в його сильних руках. Притислась до нього всім тілом й просто кайфувала, вдихаючи запах його шкіри. Мої пальці перебирали волосся у нього на потилиці, а губи тягнулися до його. Я майже доторкнулася до них, як раптом музика скінчилася. Але зупинило мене не це, а його міцні руки. Він взяв мене за плечі та відсторонив від себе.

— Якого біса ти твориш? — досить грубо запитав Олег.

— А на що це схоже?

— Не роби так більше, — відрізав він. 

— Не можу обіцяти. Я дуже хочу поцілувати тебе. Й поки не поцілую, не заспокоюсь.

Я сама не вірила, що говорю це.

Олег подивився на мене, як на божевільну, потім протягнув:

— А-а, я зрозумів. 

Він усміхнувся й сказав:

— Скільки ж ти випила? Думаю, тобі краще не чекати світанку, а прямо зараз їхати додому. Давай я викличу тобі таксі. Де ти живеш?

— Я поїду тільки, якщо ти поїдеш зі мною. 

— Я не поїду з тобою. 

— Чому? Через твою дівчину? До  речі, а де це вона?

— Тебе не стосується.

— Гляньте! Тобі не здається, що це звучить дещо грубо? Тебе що мама не вчила, що дівчаткам грубити не можна? 

Він проігнорив мої запитання. Зміряв мене дещо зверхнім поглядом (що не дивно, враховуючи нашу не маленьку різницю у зрості) й просто обернувся, щоб піти. Але не так сталось, як декому бажалось. 

— Стій!!! — схопила його за руку я. — Куди це ти зібрався? Ми ще не закінчили розмову. Ні, ти таки геть не вихований. Але нічого. Ми це виправимо. 

— Мала, якого біса тобі треба? — почав нервувати Олег. — Чого ти до мене причепилася? 

— Мене звати Нітта.

— ОК. І що я маю робити з цією інформацією?

— Звертатися до мене на ім'я, а не якась там безлика "мала".

— Зрозумів. Але навряд чи у цьому буде потреба. Я не збираюся до тебе звертатися. Щобільше, гадаю, ми  зараз розійдемося кожен у своїх справах і більше не побачимось. 

— Це навряд, — відрізала я. —  Ні, я так не думаю. Мені конче потрібно дещо тобі сказати. Дещо дуже важливе. 

— Мені? — здивовано підняв брови Олег. — Ти нічого не плутаєш? 

— Так, саме тобі. Я давно тобі хотіла сказати, що я…