Розділ 2 "Думки які мене їдять"

Вже як шість місяців я борюся з своїми думками, і вже як шість місяців розумію що думки мене перемагають

Вже пів року я стримую в собі всі негативні емоції і почуття, і тепер ніби всередині мене є якась велика і чорна пухлина, яка з кожним днем росте й поглинає мене зсередини. В будь-який момент вона може вибухнути– заляпає всі мої нутрощі своєю чорною масою, а потім вони почнуть гнити і тим сами я буду поступово помирати.

мій стан з кожним днем погіршується, і я не перестаю думати про своїх ''старих'' друзів.

мене лякає не те про що я думаю, а те що я роблю подумки.

я починаю ''важити'' нових друзів зі старими, порівнювати їх, вибрати між ними двома.

Я не знаю з ким поділитися, поговорити на цю тему. От глянеш– є повно друзів і подруг, а якщо задуматись– тільки кілька з них буду мені вірними так само як я їм. Але всеодно я не можу нікому розповісти про свої думки і на те є причини..

Наприклад: 

Яся

Ясі я це розказати не можу бо мені соромно, хоча Яся– одна з найближчих. Скільки всього ми пройшли разом, а от розповісти про травми одна одній– ні.

А от Соня...

Я думаю, що якщо я розповім Соні про все це, про всі думки які мене їдять з середини вона просто це пропустить по вітру, їй буде байдуже, вона не послухає. Хоча я знаю що це не так, що вона не така але ця думка бере гору.

Або якщо я їй розповім про те як я сумую за колишніми однокласниками, друзями, приятелями вона розізлиться, і скаже грубим і злим тоном:

-Якщо ти так сумуєш за ними то нащо ти тоді приїхала, і стала вчитись тут?! Їдь назад і йди до них якщо ти так любиш їх і сумуєш.

І після такого вона навряд чи зі мною захоче дружити, ба, навіть говорити зі мною не стане. Або взагалі переведеться в іншу школу- це їй не буде не важко зробити.

Або ж візьмемо Лізу...

За це й мови не може бути! Бо все про що ми говоримо то це щось веселе, і як я маю уявити нашу розмову з нею?! Вона просто переведе це в жарт і посміється з мене, не вдумавшись в усе що я їй сказала.

Я б могла розповісти Алі, але це було б не доречно, тому що ми не дуже часто спілкуємося по телефону. Лише в школі, або коли виходимо гуляти, так, можемо написати одна одній, але ми вже не говоримо так як раніше– 4 години по відео зв'язку, і сон по дзвінку.

Яся і Соня– вони найближчі, я завжди знаю що можу покластися ні на кого іншого як на них.

Але розповісти про проблеми... Ні.

Як на мене це дуже особисте, хоча вони мені розповідали все, навіть найбридкіші теми, а я?..

Я вже сама себе ненавиджу, бо думаю не розумно

Мене їдять мої думки, і в мене є з ким поговорити про це– але я не говорю із-за своєї ж дурості

Можливо я цього не роблю через вічне почуття самозахисту– думаю, що якщо ми колись посваримось то вони всім про це розкажуть. Хоча я знаю що це не так. Я знаю що вони не такі, і точно так не зроблять.

А можливо я цього не роблю бо дурна.

А ще мені дуже сормно перед іншими друзями.

Все через мою брехливість

Я набрехала про свій вік

Набрехала про ім'я

В основному– все моє інет-спілкування тримається на брехні

І я знаю що рано чи пізно вся брехня випливе, але це вже мене не лякає.

Моя дурість зашкалює 

Я сумую за колишніми однокласниками, але в той же час я боюся що я можу туди повернутись

Якби і мене було бажання– то я б загадала щоб всі забули той інцидент, і згадували мене не погним словом.

Але справді, якщо нам знову прийдеться переїхати що я буду робити? 

Не знаю

Може мені треба перестати думати про дуже далеке майбутнє. І перестати жити минулим? А натомість починати нарешті жити теперішніи, і не перейматися що буде потім?

Що виведе мене все ж на правильний шлях, як не я сама?