Розділ 1 ''Вони''

У вас колись було таке відчуття ніби чогось не вистачає?

Або когось?

...

От тільки подумайте

В тебе є все– дім, гроші, нова школа і друзі, навчання, любов.

Але не вистачає того самого сьомого класу з якого ти пішла пів року назад.

Я пам'ятаю як першого березня я думала 

"Ця весна буде незабутньою"

Як я будувала плани з подругою, створювала плей-лист з музикою на весну..

Але все це обірвалося в один день коли мій батько приїхав і захотів нас з братом забрати до себе.

Брат дуже хотів в новоселицю, а я не знала що робити бо я ж сама вдома не залишусь.

Тоді мама сказала 

-Ну давай ти поїдеш теж, а після завтра ми заберемо документи і вже будеш вчитися в Уляновці.

На превеликий жаль у мене не було вибору.

Я і досі пам'ятаю як я, протягом двох місяців після переїзду, плакала за своїми друзями

Я малювала їх портрети, слухала музику яка асоціювалась з ними, шифтилась в світ де ми досі разом, засинала щоб побачити в сні їх. Я прокидалася з надією що це все був сон а на дворі перший день весни, я збираюся в школу і знову бачу їх, Влада, Ярика, Ілону, Лілю з Лілою, Ольгу, Олесю, Макса, Дарину...

 І я знову бачу їх посмішки, їх очі, чую їх голос, відчуваю запах їх парфумів.

З деякими у нас були не дуже дружні стосунки, але всеодно мені їх не вистачає.

Але я перечислила не всіх, перечислила лише рідніших.

З інших класів у мене теж були друзі

Були

Після одного випадку

діло в тому що я ще задовго до переїзду виклала відео, там де говорила з подругою по відео зв'язку, в той день як ми говорили- її не було в школі, на відео я їй розповідала що було в школі того дня, розказала, як мені знизила оцінку вчителька з малювання просто з нічев'я.

І обізвала її.

І це було фатальною помилкою...

Те відео, поки я навчалася ще там, бачили всі, тобто вся школа, і всі просто сміялись з нього хоч і на відео бачили що я обізвала Ельвіру Олегівну, і ніхто не придав цьому якогось великого значення, але коли я переїхала то всі різко згадали про те відео, і мої дії на ньому, показали вчителям а ті почали погрожувати мені (але так нічого й не зробили).

Після того випадку, як мої відео з тіктоку злили, вся школа почала мене ненавидіти

Ну, не вся, пару людей мене підтримали, але потім все ж забули про мене.

я пам'ятаю як я спілкувалася з ілоною, дівчиною з мого колишнього класу, вона мені розповідала як (на той час як ми спілкувалися) до мене ставляться однокласники, та й взагалі учні моєї колишньої школи з якими я раніше дружила або товаришувала.

Нуу

М'яко кажучи, вони мене ненавиділи, так само як і класний керівник Тамара Іванівна, хоча вона мене не любила ще до того як я переїхала, але все у нас було взаємно.

До того ж

Коли ілона мені це розповідала я завжди казала

" мені на них всеодно, хай говорять"

І після того як ми закінчили розмову я йшла в кімнату і годинами плакала на підлозі.

Мені було не так сумно від того що перед від'їздом вони всі казали ''ми тебе не забудемо, будемо писати" як соромно, за те відео.

Можливо я це заслужила, не знаю

І так всю весну

Я дуже люблю своїх нових друзів, проте так само дуже я сумую за старими.

Але я теж їхньою кров'ю роблена, і в мене також є образа на них, просто через те, що я то їм нічого не зробила.

І вони досі показують вчителям мої сторінки в соц мережах, відео з тік току, чи опубліковані твори, не тому що вчителям цікаво як я живу, а тому, точніше, для того щоб мене обговорити, і на кінці облити лайкою по типу "яка я погана, навіть добре що я переїхала",

І в один із чергових днів коли я плакала від своєї нікчемності, мені сяйнула ідея– спробувати відновити спілкування, хоча б з одною особою з своєї школи, і я вибрала її– Лілу.

Ліла мене завжди підтримувала, хоча дивлячись на неї здавалося що їй байдуже на всіх, але це не так, вона завжди мене вислуховувала, жаліла, давала поради. Але написавши їй я зрозуміла- вона не хоче спілкуватися, їй все ж байдуже. Я знала її 8 років, можливо 9, і по її спілкуванню це було більше ніж зрозуміло. Тому я більше не старалась.

Не було сенсу

Іноді дуже хочеться зібрати всіх їх, стати перед ними і вибачитися, впасти на коліна, молити вибачити, померти заради них.

Але яка гарантія що вони не обернуться і підуть? 

Яка ймовірність того що їм буде не байдуже?

І який шанс того що вони вислухають мене, і повірять мені?!

Ці думки мене з'їдають 

На годиннику 0:45, і я вже як півгодини реву просто від того що я не поряд з ними.

Я не уявляла свого майбутнього, точніше, не могла уявити СЕБЕ у СВОЄМУ майбутньому, чомусь мені здавалося (і зараз здається) ніби моя доля приписана туди, я навіть не знаю як це пояснити, ніби сюжет фільму мого життя був прописаний в Вільховій, від дитинства аж до самої смерті, а мій переїзд це ніби якийсь невдалий дубль, якийсь невдалий рух актора чи акторки, або не підходяща музика, ніби є якась причина яка не дозволяє більше змінити сюжет. І ніби ось це все спричинило великий скандал і фільм більше не знімають. Так як я вже йду ''не по сюжету'' мені завжди здається що мого майбутнього немає, ніби все в якийсь момент скінчиться, або все-таки, якщо вже так сталося і я переїхала, сюжет фільму трохи змінили, але все розставили так що в якийсь момент я помру– мене зіб'є машина, або я не витримаю навантаження і сама покінчу життя самогубством і фільм нарешті закінчиться. всі ці думки не давали мені спокою

 "я відчувала себе чужою серед своїх, і своєю серед чужих" 

Цими ''чужими'' були мої нові одноклассники, камон, пройшло вже майже півроку а я подружилась лише з кількома з класу, я відчуваю себе добре в їхній компанії, але не думаю що вони відчувають те саме в компанії зі мною.

А цими своїми були ''Вони''- мій колишній клас, і дівчина з молодшого класу (але все ж вона була старша мене.)