Частина перша. В червному світлі.

Темрява поступово заповнювалась червоним. Колір виринав повільно, від ледь помітного, тьмяного до яскравішого блиску свіжої крові. Обличчя та повіки обпекло подихом розпаленої печі. Він повільно розплющив очі. Сфокусувати погляд не виходило. Кольорові плями танцювали навкруги, а в голові дзвеніли невидимі, пляшки та церковні дзвони. 

Величезний, ніби прорубаний мечем гіганта каньйон, тягнувся кудись вперед, гублячись у кривавому маренні.
- Де це я, сто лярв вам до хати!
Відповіді годі було й чекати.
Він розирнувся, і повільно, на незвично ватяних ногах, рушив уперед, намагаючись виловити із дзвінкої порожнечі в голові, хоч якийсь клаптик спогадів. Але макітра виявилась абсолютно порожньою.
З червоного туману виринали далекі тіні. Ноги йшли дивно, тіло завалювалось вперед, ледь балансуючи, щоб не впасти обличчям в темну землю. 

Обличчям?
Короткими, волохатими! Клят, що ж це таке! Рученятами, він швидко обмацав пику.    
- А що б тобі рачки лазити! Свиняче рило! Ой, йой! Роги!
В голові загуло, до горлянки підкотила кисла нудота. Погляд сам собою ринув вниз.

- Всратися, та ще й так криво! Ратиці! 

Незграбне, опецькувате тіло, ледь трималось на тонких, волохатих ніжках, та нервово стукало ратицями по темній землі.

- Приплили! Допився до чортиків, що й сам чортом став!

Він сумно іще раз себе огледів. Так і є. Чорт.

- Ну звісно, і хвіст на місці, куди ж без цього!
Дійсно, із дупи ріс довгий, і теж волохатий хвіст. 

- І що ж мені тепер робити?
Він не чекав відповіді, але жахливий, навколишній простір червоних стін ущелини, розірвав хижий, але чомусь такий знайомий голос.
- БІЖИ! 

І він дійсно побіг. Криво, ледь ставлячи ратиці, але чим далі тим швидше.

Десь за плечима, позаду хвоста, що тіліпався наче чужорідний відросток, чулись м'які, але дуже важкі стрибки. Щось велетенське, гаряче та пухнасте наздоганяючи, дихало в потилицю. Вітер обпікав очі. Сльози, в переміш з соплями, летіли навсібіч.
- БІЖИ! РОБОТА САМА СЕБЕ НЕ ЗРОБИТЬ! БІЖИ!

Волохата ніжка не встигла зробити останній крок. Земля струснулась. Чорна тінь, затуляючи червоні стіни ущелини, наздогнала його. Граючись збила з ніг важким ударом м'якої лапи. Потім підхопила, боляче затисла хвіст в зубах, і підняла над землею. Крутячись, він встиг побачити зелені очі жахливої кішки, і тінь, що під неприродним кутом пливла далеким камінням ущелини.

Велична Мати Всіх Котів посміхнулась, не розтуляючи рота. Потім мотнула головою, підкинула його у повітря, і широко розкрила пащеку, повну довгих, білих, гострючих зубів. Єдине що він встиг відчути, коли щелепи стиснулись, була гостра біль у правому плечі.