Біженка

Стамеска зіскочила з бруска, розпанахавши вже майже готову голову оленя. Поперек ока фігурки тепер зіяв потворний шрам, роблячи з морди тварини щось середнє між обличчям пірата та фізіономією зомбі.

- …!

- Все гаразд?

Микола повернув голову в бік кузини і мовчки скривився, стримуючись від лайки. Вона була ніяк не винна в тому, що в нього сьогодні нічого нормально не виходило.

Аліса відклала ноут і подивилася на нього зі співчуттям.

- Зроби перерву. Перемкнися. Якщо сьогодні все погано з різьбленням, займись чимось іншим.

- Ага, можу побігати крос. – ляпнув він і скривився ще дужче.  Такої відповіді вона точно не заслуговувала. – Пробач.

Аліса лише підняла брову. Він щось пробурмотів, схопив милицю та важко підвівся.

- Я в туалет.

- Take your time.

Втиснувши свої майже два метри зросту в маленький, майже кишеньковий, клозет, Микола сів, і, заплющивши очі, притиснув лоба до теплої деревини милиці. Ліва нога – те, що від неї залишилось після російського снаряда – боліла, незважаючи на ліки, на які йому вже набридло брати гроші в Аліси. Хоча він продовжував це робити, вмовляючи себе, що все якось влаштується. І знаючи, що вже ніколи нічого не влаштується.

Хотілося випити. Ні, не так. Хотілося напитися, до нестями, до чорних вогнів в очах, і щось розтрощити.

Але напиватися було б нечесно по відношенню до Аліси. Лише це його стримувало від того, щоб почати вирішувати свої проблеми старим перевіреним шляхом. Лише те, скільки вона для нього зробила – і продовжувала робити – зупиняло його від того, щоб остаточно змити своє життя в унітаз, бо почати знову пити означало лише це. Нічого, крім старого доброго самознищення, як сказала Аліса, побачивши його в перший раз після трирічної розлуки – п’яного, брудного та забльованого, із запаленою ногою.

Тоді їй подзвонили знайомі, і вона, та, що роками не приїздила в рідне село провідати мати, примчала і забрала його з руїн рідного будинку до себе, в Харків. Там вони прожили з місяць, поки вона не вирішила, що треба перебиратися в більш безпечне місце.

Йому було байдуже. Великі міста були для нього однаковими і були йому однаково чужими. Він би з радістю поїхав кудись в село займатися єдиним, що любив та вмів по-справжньому – водити трактори – але розумів, що клята нога не дасть йому ніяких шансів отримати нормальну роботу. Поки що. Поки він не навчиться з нею жити і рухається як вагітний равлик. А ще він не міг залишити місто, бо розумів, що пара днів без Алісиної ненав’язливої уваги – і він з радістю повернеться до горілки.  

Аліса обіцяла, що все буде добре. Вона казала, що забиратися так далеко на захід, щоб зупинятися напівдорозі, було б тупо, і намагалася знайти собі роботу за кордоном – так, щоб можна було вивезти і його і, як вона казала, знайти йому нове краще життя. 

Микола не думав, що це можливо. Але розчаровувати кузину, яка витратила шалені гроші на те, щоб його нормально прооперували та лікували, та підтримала його в ті самі його найчорніші дні – було ще більш неможливо, тож з Алісою він своїми сумнівами не ділився.

Він повернувся з туалету, трохи заспокоївшись, і, відклавши милицю, втупився в понівеченого оленя. Подумавши, він кивнув своїм власним думкам, взяв стамеску і почав виправляти те, що накоїв. Аліса, думаючи, що він не помічає, полегшено видихнула.

Те, як вона напружувалася кожного разу, коли він починав проявляти агресію чи матюкатися, іноді змушувало його розмірковувати, чи так в її житті все було чудово, як вона описувала йому в своїх оповідках, заново знайомлячись з кузеном після кількох років розлуки. І це стримувало його від алкоголю чи не більше, ніж її турбота. В світі і так занадто багато зла та страху, щоб додатково лякати своїх близьких.  

Щербина, яка розпанахала оленю щоку, під вправним інструментом поступово перетворювалась на сльозу, що стікала з ока тварини. Незважаючи на плачучу морду, олень гордо піднімав голову і вся його постать промовляла «ми ще поборемось». Контраст був досить дивним.  

«Поранений, як усі ми, чи не так» - посміхнувся Микола до свого творіння, остаточно заспокоюючись. – «Але все ще живий. Як і ми».

***

Наступного дня була субота – день, коли він виносив свої творіння на тінисту алею, що відділяла дитячий садочок від їх кварталу, і намагався їх продати.  Аліса гаряче підтримувала його творчість разом з її комерційною складовою, серйозно розмірковуючи, чи не зможе він повністю перейти на «хенд-мейд», що дозволило б йому полишити думки про сільське господарство. Микола при цьому скептично хмикав, але не сперечався.

Він думав, що їй не важливі ті копійки, які він, попри каліцтво, все-ж таки почав приносити в їх спільний бюджет. Напевно, їй більш важливим було те, що Микола не сидить цілими днями просто втупившись в телевізор, а займається якою-неякою змістовною діяльністю. Можливо, вона вважала це частиною тої самої «творчої терапії», яку йому намагалися прописати різні шарлатани-психологи, і на яку він ніколи не погоджувався. Микола навіть частково був з цим згоден. І від різьби по дереву, і від отриманих за свою працю  грошей йому ставало легше на душі, але вголос він ніколи б у цьому не зізнався.

Сьогодні на розкладному столику, який він позичав у консьєржа по суботах, у Миколи лежав різний бунчук (який ніхто так і не купив за останні два місяці) та пара кухонних дощечок з візерунками  у вигляді вишивки (основна надія на те, щоб принести додому трохи грошей та відбити хоча б вартість матеріалу). Між цими полюсами надії та безнадії, гордо піднявши голову, стояв той самий красень олень, над яким він працював весь останній тиждень і якого мало не запоров вчора.