Розділ 45

Ранок просто чудовий. Я прокидаюся від терпкого аромату кави, яку Макар особисто приніс для мене на підносі. А ще на тарілці лежить пара круасанів, кілька пончиків, дві порції «Цезаря» та апельсиновий сік.

— Вау! — я сідаю в ліжку, натягуючи ковдру на груди, долонями пригладжуючи волосся.

Макар, до речі, виглядає дуже свіжим та бадьорим. Виходить, прийняв душ вдруге, крім нашого спільного нічного. Трохи ніяковію від барвистої картинки спогадів, що миттєво слайдами заполонила мої думки, і з придихом примружуюся. За лукавою усмішкою Макара вгадую, що від нього мої думки не приховалися.

— Все для тебе, моя кохана, — він сідає на ліжко, широко посміхаючись, ставить між нами піднос, а я від його слів зависаю, але це тільки зовні. Всередині все вирує, серце тремтить, і ці зміни в мені... мені вони подобаються!

— Дякую, — усміхаюся і тягнуся до склянки із соком.

— Які плани на сьогодні? — питає, наколюючи на виделку шматочок курки.

— Не знаю, — відповідаю чесно і знизую плечима, — а ти ні з ким не плануєш зустрітися?

Я маю на увазі не лише друзів, а й Вітрова старшого. Мені хочеться, щоб його справа скоріше вирішилася. Як би я себе не заспокоювала, але від власних думок не втечеш, тож чудово знаю, наскільки мені стане легше жити, коли секретів між нами не залишиться.

— Ні. Цей день я хочу провести з тобою. Обирай програму: перегляд фільмів, прогулянка Оболонською, — загинаючи пальці перераховує він, — кінотеатр, ресторан, парк. Виконую усі бажання!

— Хочу все! — сміючись, відповідаю, і, коли ми доїдаємо сніданок, виявляється, що йти кудись не дуже й хочеться.

Включаємо «Довід» і під гарну гру Паттінсона засинаємо. Ні, фільм непоганий. Ми обидва його вже дивилися, бо, коли знімає Нолан — не подивитися фільм то є гріх! Просто ніч була безсонною.

Затишно, виявляється, засинати в незручній позі, коли робиш це з коханою людиною. Коли розплющую очі, тіло ломить, а рука і зовсім затекла, але я посміхаюся, відчуваючи себе абсолютно щасливою, і не ворушуся, бо Макар ще спить.

Вже сутеніє, коли після обіду та чаю з тортом, якого, до речі, розрізати вчора часу не вистачило, ми вирішуємо прогулятися. Між тим я телефоную мамі і відпрошуюся ще на одну ніч. Врешті-решт, мені вже двадцять один, слово «відпрошуюсь» тут не зовсім доречно, але й перед фактом маму поставити не можу. Не ті у нас стосунки.

Я якраз взуваюся, а Макар, згадавши, що забув одягнути годинник, піднімається до спальні, щоб забрати його, коли у двері дзвонять. Кілька разів покликавши Макара, я все ж таки вирішую відкрити. Навіть якщо це його батько, нічого такого. Я одягнена, час вечірній, нічим дорікнути.

Але тільки відчинивши замки і штовхнувши двері розумію, що варто було все-таки дочекатися господаря будинку. На порозі не його тато, а Даяна. Її очі, побачивши мене, спалахують подивом, а потім роздратуванням. Вона негарно кривиться, а потім хижо усміхається сама собі.

Я натягую на губи впевнену усмішку, бо мені набридло її побоюватись. Навіть якщо я цього зовні не показую, то всередині мені це набридло! Я його не відбила і не забрала, підступи їй не будувала. І не мої проблеми, що Даяна щось там ще собі напланувала. А якщо ні, то навіщо прийшла?!

— Макар вдома? — без вітань питає вона і, відсунувши мене, проходить у квартиру.

— Звичайно. Він зараз спуститься. Чаю, Даяно? — я голосно грюкаю дверима, із задоволенням відзначаючи, що вона здригнулася.

«Ага, я не ті дівчатка, що перед тобою витанцьовують. Якщо до цього не зрозуміла, то зараз саме час», — це все я про себе, звісно. Але, сподіваюся, у погляді читається.

— Рішо, кохана, ти готова? — спускаючись сходами, питає Вітров.

Він зайнятий тим, що застібає годинник чи розглядає його, я тут так зайнята Даяною і краєм ока придивитися не встигла. А от Вітров помічає її лише зараз. Помічає і точно щиро дивується.

— Даяно? Привіт. Ти чого тут? — навіть крок мимоволі сповільнює.

— Оскільки вчора ти сказав, що відзначаєш із важливою людиною, я подумала, що це твій батько, і приїхала привітати тебе. Тепер бачу, що дарма.

— Даяно, не знаю, що ти думала, але ми розлучилися не вчора і навіть не рік тому. Я не маю звітувати перед тобою, де знаходжусь і з ким, — він робить крок уперед, буравлячи її важким поглядом.

— Ми розлучилися давно, але ти ніким не цікавився. А навіть якщо й було щось, вони — не я, визнай це. Ми вже дорослі люди. Кому потрібні ці простачки? — Даяна помітно киває в мій бік, а я ніяк не реагую.

Мені корисно почути, їй висловитись, а йому — нарешті вирішити. Хоча якщо вірити її відповідям, то розлучилися вони справді давно.

— Я говорив раніше і повторюю зараз: ми розлучилися, Даяно. І давно вже не близькі люди, тож не треба приїжджати до мене додому, щоб привітати зі святами. Наступного разу обмежуйся повідомленням. Ми залишилися друзями лише тому, що так кажуть. Насправді ми знайомі, ними і залишимося, бо наші батьки — партнери. І облиш свої натяки. Ти давно вже зрозуміла, що Аріна — не чергова.

Слова Макар карбує, і я розумію, що він завжди робить так, коли злий. У кіно з Мишком Латаєвим він говорив так само. І Даяна, якщо не втратила залишки розуму дорогою від дверей до вітальні, мала це помітити. Вітров роздратовано зітхає на останній фразі, наче вона звучала тисячі разів і йому вже обридло повторювати. Неозброєним оком видно, що ця розмова його втомлює і, швидше за все, він ще не викинув її з дому лише із поваги до минулого чи батька.

— Дійсно? То вона знає? — Даяна так верещить, що навіть тіло тремтить, але різко хитнувши головою бере себе в руки.

— Якщо це все, тобі час. Дякую за привітання, Даяно. Я зростатиму великим і здоровим.

Він опиняється поряд з нею і, взявши за лікоть, веде туди, звідки вона нещодавно з’явилася. Видовище, чесно сказати, принизливе. Я проходжу до панорамного вікна вглибині першого поверху квартири, звідки відкривається чудовий краєвид на мою улюблену Оболонську набережну вечірнього Києва. З мене досить почутого.