Розділ 42

Сьогодні середа, березень та «Капітан Марвел» виходить у прокат! Це той самий випадок, коли домашка на завтра скасовується, на парах я використовуватиму оптимізм і дотепність, оскільки згрішила і погодилася піти у кіно з Макаром.

Адже я вже пропустила «Сексі-оселедець» і дивитися вдома ще й «Капітаншу» мені не хочеться від слова зовсім. А якщо враховувати, що Вітров у ролі змія-спокусника не просто нестерпний, а вельми переконливий, у мене не було шансів відмовити. І не те щоб я довго відмовлялася. Відповіла на повідомлення, ледве його прочитавши.

Тож зараз ми входимо до будівлі того торговельного центру, де вже дивилися кіно на самому початку свого знайомства. У ті часи я називала його Попутним і язвила із завидною регулярністю. Що ж, часи змінюються.

Піднявшись на потрібний поверх, вирушаємо за провіантом. Яке кіно без гидкої, абсолютно не корисної, але такої смачної їжі? Чула вираз, що їжу людині дарував Бог, а спеції — Диявол. Тому і існує Ненажерливість. Я не дуже віруюча, але фраза цікава.

Квитки Макар бронював заздалегідь, тому одразу йдемо до кіно-маркету за попкорном та напоями. Наповнивши дві склянки колою я якраз обертаюся за кришечками, коли чую за своєю спиною:

— Вау, оце люди! Та ще й без охорони! — голос гидкий, скрипучий. Не старечий, просто дратує.

— Привіт, Михасю, — я обертаюся, скоріше вимушено, ніж тому, що цього вимагають манери, простягаю руку до стійки позаду нього, де беру кілька одноразових кришечок. — Ти попкорну поїсти зайшов чи теж на фільм збираєшся?

— А Макар знає, що ти кіношками ходиш? — і дивиться на мене, ніби я у стриптиз-клубі, а не в кіно на вечірній сеанс прийшла.

— Навіть якби це була твоя справа, Мишко, я б відповіла, що ти хворий, якщо вважаєш похід у кіно проблемою у стосунках, — і дивлюся, як позаду нього наближається Вітров з двома величезними відрами повітряної кукурудзи.

— Привіт, — Мишко здригається, але, натягнувши криву посмішку, стає впівоберта, щоб потиснути Макарову руку.

— Здоров був, брате! І ти тут. Я здивований, що з нею, — і киває в мій бік. Я не утримуюсь і все-таки закочую очі, а ось Вітров стискає щелепи.

— Аріна — моя дівчина, Мишко. Якщо ти не зрозумів з першого разу, я повторюю для тебе вдруге. Але втретє повторювати не стану. Ти мене знаєш. — Він дивиться Латаєву просто в очі, і я розумію, що зараз відбувається щось важливе, а що саме, зрозуміти не можу.

— Ми вже про все домовилися, Макаре, — після явних сумнівів таки наважується Мишко, — можеш більше не продовжувати…

— Ще слово, і я тобі вирву язика. Брате. — Голос Вітрова чіткий і уривчастий. А вираз обличчя… Я вже бачила таке одного разу. Того вечора, коли він завдяки щасливому випадку виявився поруч і врятував мене від білобрисого Віктора Журавського. Страшного аноніма, як виявилося.

— Через неї, чи що? Усе стало серйозно? — і якщо на слова Макар злісно видихнув, то, коли куточок Латаєвського рота поповз угору, мабуть, стриматися не зміг.

Я навіть зреагувати не встигла. Макар схопив Мишка рукою за горло і, утримуючи, пхнув до стіни, сильно стиснувши.

— Я сказав. Закрий. Свого. Рота, — практично гарчав він.

Я не бачила обличчя Вітрова, зате виразно помітила, наскільки злякався Мишко. Очі округлені, приголомшені. Він точно не сподівався, що погрози виправдаються. Що відбувається між цими двома і яке до цієї ситуації відношення маю я?! Чому Мишко так до мене ставиться? Про що вони домовилися і якого біса Вітров із котушок з’їхав?! А якби Латаєв домовив, то що б я дізналася?

— Макаре, відпусти його, Макаре! — до нього підлетіла Саша з маркетингу. Вона звідки тут?

Чому не зреагувала я сама, не можу відповісти. Занадто багато запитань, і Макар мені на них не відповість. Чую тупіт ніг, краєм ока помічаю, що до нас поспішає охорона, але все це бічним зором. Я не зводжу очей з того, хто щось приховує від мене, і не можу зрозуміти чому.

Він розтискає руку, за яку трясе та коза, обертається і дивиться на мене. З побоюванням, ніби не знає, чого чекати. А я просто не знаю, що мені робити. Обійняти його, щоб заспокоїти, чи самій заспокоїтися? Сказати, що хочу взяти паузу і про все подумати та продовжити стосунки після судного дня? Чому я маю чекати його дня народження, що такого тоді станеться?

Ми все ще дивимось одне на одного. Йому щось каже охорона, Латаєв, здається, намагається сказати, що це жарт. Чоловіки в костюмах кивають, вибачаються та йдуть. Саша з підвищеним прагненням оглядає Мишка, а ми все ще стоїмо не ворухнувшись, не роблячи кроку назустріч. Занадто довго, що мені вже здалося, ніби між нами прірва. Чомусь хочеться піти, але я не можу рушити з місця.

Він сам робить цей крок. Ніби в прірву, але там, де вона має бути, він зринає і ступає до мене. Притискає до себе, міцно-міцно, наче боїться, що я зникну. Він стискає мене так, що дихати стає боляче, і чомусь виступають сльози на очах. Від злості незнання, яке не відпускає навіть зараз, чи щастя заспокоєння, що несуть його руки. Я борюся із цими двома відчуттями. Мені дуже, дуже-дуже хочеться запитати його, закликати до відповіді, вимагати розповісти, але він просив мене вірити. І я вірю йому. Кладу руки на його плечі, проходжусь вище і, обіймаючи за шию, втикаюсь носом у шкіру. Мій.

Я не дивлюся на Мишка, не підводжу очей на Сашу, є тільки ми вдвох із Вітровим. Ми стоїмо досить довго. Здається, торговельний центр спорожнів, але йому наче мало цього. Я дарую йому своє тепло. Стільки, скільки захоче. Мені не шкода для нього, я все віддам. Все-все. Він опускає голову, торкається теплими губами вушка і говорить ледь чутно:

— Якщо ти хочеш додому, я відвезу тебе, Рішо, — голос хрипкий і схвильований, його щось мучить, але я не можу розгадати, що саме.

— Ні, Макаре. Я прийшла сюди фільм дивитися, — трохи відсторонившись, кажу грайливо. — Купка неприємностей не зможе зіпсувати мені вечір. Якби я на все, що йде не за планом, звертала увагу — вже давно скисла б, як квашена капусточка, — я підморгую йому і вивуджую легку усмішку із глибин своєї душі, де все ще горить світло.