Розділ 40

Наступні дні то тягнуться, як равлики, то підстрибом скачуть, наче олені, а я ніяк не можу прилаштуватися під ритм. Мене турбує абсолютно все: слова Макара, облитий паркан та найбільше те, що я не розповіла батькам про аноніма. А повинна була б. Це ж прямі докази!

Коли замовкла при поліції, переконувала себе, що в цьому винен шоковий стан. Через кілька днів мовчання списувала, що мені й самій треба заспокоїтись, видихнути, взяти себе в руки, щоб виважено і розумно розкласти все по поличках для батьків. Відповісти на запитання, що саме там розкладати, я не змогла, бо докази є, винного немає. А швидше за все, це одна і та сама людина!

Зрештою зізналася собі, що насправді я просто відтягую розмову. Не знаю чому. Напевно, не хотіла хвилювати сім’ю ще більше. Хотіла бути дорослою дівчинкою і самій вирішити всі питання.

Це був той самий день, коли я знайшла номер, підписаний не інакше як «Той, що йде в сраку», і довго дивлюся на екран. Медитація така собі, тому виходжу з телефонної книги і спускаюся вниз. Сьогодні субота, до нас нарешті прийде Макар, і я наважуся розповісти про все батькам. По самостійності провал, що тут скажеш.

Макар проходить до хати, я зустрічаю його на порозі, скромно обійнявши за шию. Сьогодні я зустрічаю його сама, але нічого зайвого не дозволяю. Вистачило вже палких поцілунків біля воріт. Як подумаю, що тато з мамою це дивилися… Жах...

— Як ти? Останнім часом скнієш, — у нього в руках букет моїх улюблених троянд, другий букет із ліліями та торт.

— Набір хорошого хлопця, — не стримуюсь, беручи свою порцію квітів.

— Зміючка, — клацає зубами перед моїм носом, пародуючи хижака, і я сміюся, повернувшись до Макара боком і розігруючи жах.

— Ходімо, — озираюсь у бік кімнат і, знову глянувши на нього, вправляюся в дотепності, — бо сім’я звинуватить мене в твоєму викраденні.

— Я не проти бути викраденим тобою, Аріно, — шепоче мені прямо на вушко, опинившись поруч якось надто швидко.

Вже не смішно. Світ стискається, видих стає трохи різкішим, губу я закусила, навіть цього не помітивши. Дивлюся на нього своїми великими круглими очима. Як кролик на удава. Такого вродливого, сексуального удава...

— Тсс, моя Рішо, — продовжує спокусник, — у мене набір хорошого хлопця, пам’ятаєш? А те, про що ти встигла подумати, хороші хлопці в гостях не роблять.

І підморгує мені. От холєра.

Він входить до вітальні трохи раніше за мене, приховуючи від батьків нашу пристрасну розмову, від якої у мене жар по тілу і дивна млість… Хочеться ще. Мені потрібно кілька глибоких вдихів, щоб натягнути на себе посмішку і ступити вперед. Макар якраз віддав мамі букет і перекидається словами з батьком, проте, коли його очі фокусуються на мені, в них розгулявся вогонь. Охх... Я мала сказати щось важливе? Не пам’ятаю.

Ми розсідаємося, і я знову шкодую, що брат не вважає за потрібне підтримувати з нами колишній зв’язок. Знаю, що батькам також від цього боляче. Вони хоч і намагаються зрозуміти сильніше за мене, а з таким змиритися непросто. І вже ніхто не наполягає на вечерях, але хоч зрідка міг би приїжджати... Травень не за горами, запрошення лежить, а ми так і не розуміємо, чекають на нас, чи все-таки буде скромна церемонія і батькам навіть у РАЦСі будуть не раді. Можна було б спитати, та ми вже не в тих стосунках. Нав’язуватися не хочеться. Складно.

— Ну що, піднімемо келихи? — повертає назад татів голос. — За сім’ю, — пропонує він, і ми киваємо з легенькими посмішками.

Вітров, здається, трохи збентежений. I я теж. І, хоча тато нічого такого не сказав, звучало трохи двозначно. З іншого боку, за що пити? За кохання чи щоб гроші у будинку водилися? За сім’ю звучить добре.

Ми розмовляємо на абстрактні теми. Батько частіше з Вітровим, ми з мамою іноді вставляємо свої вкрай важливі фрази, що робить атмосферу наповненою та дружньою.

Кілька разів я намагаюся розповісти про те саме, але щоразу знаходжу причини мовчати. Все мені здається, що момент не підходящий, насправді ж я просто боюся.

— До речі, — клацає пальцями батько. Він частенько так робить, згадавши те, що хотів сказати, — любителя фарби знайшли!

І в мене очі прямо розплющуються. Впевнена, що я навіть змінилася на обличчі. Навіть Вітров стиснув мою руку під столом, заспокоюючи.

— І хто він? — рятує Макар. Він начебто від нас обох каже, що дарує мені право тримати рота закритим. Ну після того, як я посилено стуляю щелепу, яка з’їхала вниз. Адже Вітров знає, що це не кістка мені поперек горла стала!

А в мене очі, як у кішки, мабуть, світяться, так мені цікаво, хто ж цей… той самий, який мордував мене! А батько неквапливо жує. Надто довго для мене, якій складно на стільці всидіти без цього знання.

— А пам’ятаєш, Аріно, до вас із Таєю взимку хлопець причепився? — і, дочекавшись мого підтвердження, тато розповідає гостю: — На канікулах дівчатка на гірку пішли, я якраз за ними їхав, а до них шпана причепилася. Серед них був один ініціатор — Віктор Журавський. Він у поліції не вперше, його там Журою називають.

— Хлопцю двадцять чотири роки, а вже таке бурхливе минуле, — мамине важке зітхання виказує і мій стан. Шкода їх, таких, які загубилися і заблукали.

— І що йому буде за це? — нарешті подаю голос я.

— Стаття «Хуліганство», — на правах юриста, що знає закони, вступає Макар, — загалом, нічого. Ви можете подати в суд і потріпати собі нерви, а можете, як це вже зроблено, — бере склянку з водою в праву руку, ліва тримає виделку, — перефарбувати паркан, налякати поліцією і все. У будь-якому випадку, крім банки з фарбою, з нього взяти нічого не вийде, це за умови, що є докази причетності Журавського. Камери збили. Моральні збитки ще потрібно підтвердити. Це довідки з лікарні, що ваше здоров’я чи здоров’я членів родини постраждало саме внаслідок дій обвинуваченого. Оскільки таких доказів у нас немає, то хлопець просто адміністративний штраф заплатить і все, — він робить ковток і ставить склянку назад. — А як його знайшли?