Розділ 36

Наступний ранок зустрічає мене легкістю. Все-таки добре розмовляти, а то зараз би гордо бігала від нього і плакала в подушку. На мобільному вже чекає повідомлення, і я не можу не посміхнутися:

«Доброго ранку, моя Аріно. Заберу тебе о 8-ій. Твій Вітер».

Це дуже символічно, так романтично... Вже двадцять хвилин на восьму! З романтичними думками я мало не падаю з ліжка, плутаючись у ковдрі, та жвавою кобилою скачу до ванної розгрібати гніздо на голові. От не можна заздалегідь про свої плани повідомляти, Вітрове?!

До того часу, коли Макар стоїть біля воріт і повідомляє, що вже на місці, я сиджу на кухні і спокійно п’ю каву. На мені білий светр у павутинну в’язку та білі буткати. Накидаю пальто з рукавом у три чверті і взуваю чоботи на підборах із гострим носком, беру в руки об’ємну сумку. Дивлюся в дзеркало і переконуюся, що цей швидкий лук виглядає дуже стильним. Закриваю будинок і виходжу до Вітрова. Батьки роз’їхалися сьогодні раніше. У батька важлива зустріч, у мами постійна клієнтка, яка дуже просила перенести на раніше. Тож смикаю за ручку і, переконавшись, що закрито, йду доріжкою. Виходжу з подвір’я і потрапляю до сильних рук Макара.

Він притискає мене до плетених дверей і цілує з натиском, ні в чому собі не відмовляючи. Його руки прослизають повз нерозстібнуте пальто і легенько торкаються шкіри під тонким плетінням светра. Не зволікаю. Зариваюся пальчиками у волосся і тягну під хвилями емоцій. Глухий рик дає зрозуміти, що йому подобається, і я повторюю. Макар різко відривається, кладе руки на стегна і, різко відірвавши від себе, впечатує у хвіртку. Відривається і важко дихає. Простір навколо нас стає гарячим, трохи задушливим і надмірно великим. Хочеться втекти від усіх. Це вперше.

Макар спирається ліктями на двері і, схилившись наді мною, торкається губами щоки. Я веду долонями по спині, прихованою під толстовкою, і зупиняюся на плечах.

— Чарівна дівчинка Аріна, — шепоче він. А голос його з хрипотою. І це звучить дуже особливо.

Я кладу голову на Макарове плече, цілую в шию. Він ледве помітно здригається, і я помічаю дрібні сироти, що вкрили шкіру. Розпливаюся у широкій переможній посмішці. Він так реагує на мене!

— Поїхали, Рішо, — шепоче кудись у волосся своїм особливим голосом, — це зовсім не те місце, де мені хотілося б пробувати нове з тобою.

Я пирскаю, посміююсь, обдаючи теплим подихом його шию, знову викликаючи сироти. Макар відривається і, переплітаючи наші пальці, веде до машини, а я кидаю погляд на камеру, яка охоплює те саме місце, де ми щойно стояли.

Сподіваюся, батькам не спаде на думку переглянути камери саме сьогодні.

Університетський двір зустрічає галасом. Ми проходимо, тримаючись за руки, повз учнів, які супроводжують їх здивованими поглядами. Хоч після вечірки й ходили чутки, проте чути та бачити — абсолютно різні речі.

Мимоволі поглядаю на Макара: зібраний, гарний, серйозний та мій. Він сам учора сказав так, і сьогоднішній ранок тому підтвердження. Залишаю всі знаки оклику в минулому. Ми все вирішили, про все поговорили, і нехай якісь питання я так і не поставила, проте зараз його дії твердо переконують мене у правильності рішень. Йому можна довіряти.

Макар підводить мене до компанії хлопців. Мишка Латаєва серед них немає. Так навіть краще, мені він не подобається. Якийсь шельма.

— Це Аріна, моя дівчина, — твердо каже Вітров, роз’єднуючи наші пальці. Він проходить долонею по моїй спині і залишає її зігрівати мою талію. Приємно.

— Привіт, — усміхаюся, швидко оглядаючи присутніх.

Їх п’ятеро, не враховуючи Вітрова. Серед них впізнаю Дем’яна, всередині себе я здивована, але на моєму обличчі це не відбивається. Він у нас не вчиться. Хлопці вітаються врізнобіч, хтось оглядає мене з неприхованим інтересом, хтось, як Дем’ян, лише ковзнув очима. У будь-якому разі мене цікавить тільки один. Той, хто стоїть зовсім поряд і обіймає мене.

У наш бік йде Даяна. Чи не надто гостинний наш університет, який приймає всіх підряд у свої стіни? Вона в нас в жодній групі не значиться, але з’являється частіше, ніж багато моїх одногрупників.

— Привіт, хлопці! — вигукує вона.

Її вітають радісно. Усі, крім Макара та Дем’яна. Маю сумнів, що останній здатний на емоції в принципі. Ще студент, а вже такий стриманий. Вона по-дружньому обіймає кожного, хто стоїть, пропускаючи тільки двох. Зрозуміло кого. Тих самих, вищезазначених. Вітров нагороджує її важким поглядом, напевно не забув учорашнє і сердиться, а я стримано киваю. Не збираюся влаштовувати сцен, бо надто поважаю себе. Ніколи не боротимуся за чоловіка. Я вважаю, він сам здатен зробити вибір. Інакше навіщо потрібен чоловік, якого потрібно весь час підштовхувати, як віслюка?

Компанія балакає про щось, Макар жваво підключається до розмови. Я не вважаю за потрібне втручатися. Це не знайомство і прямих питань мені не ставлять, а моєї думки ніхто не питає. На відміну від Даяни, яка базікає з усіма, як зі старими друзями. Думаю, так і є. Вони давно знайомі. Мене це ніяк не зачіпає і не ображає.

Краєм ока вихоплюю очима Таю, яка поруч із Марком наближається до нас. Вона мені махає, я піднімаю руку і вторю її рухам, а потім кладу її на плече Вітрова у вибачливому жесті. Тому що хочу привітатись із друзями. Він відпускає мене, попередньо глянувши на Аланьєвих.

— Арішо! — обіймає подруга.

А от коли мене обіймає Аланьєв, я навіть очі округляю. Він же викладач!

— Не дивись так, ми взагалі-то друзі! — сміється він, явно правильно оцінивши моє здивування. — Доброго ранку, — Марк потискає руку Макару.

— Я піду, скоро пара починається, — кажу впівголоса Вітрову.

— Ходімо, проведу тебе. Раптом загубишся, — і підморгує, — усім бувайте, хлопці. До зустрічі.

Тая з Марком вже зникли за великими університетськими дверима, коли зрозуміли, що я затримаюся. Хлопці обмінюються рукостисканнями, на Даяну Макар не дивиться. І коли його рука знову опиняється на моїй талії, звертаюсь до компанії на прощання: