Розділ 29

Коли локони накручені й охолонули, я перевертаю голову вниз і розбираю пальцями пасма, а коли повертаюся у вертикальне положення — з дзеркала на мене дивиться справжня красуня. Зачіска не виглядає химерно, волосся лежить акуратно і спадає на плечі природньою хвилею. Якщо п’ять років тому я накручувала волосся намертво, ще й лаком для надійності заливала, то зараз доводиться примудритися укладати волосся так, щоб не було годинних робіт.

В кімнату стукає батько, щоб покликати маму, вона виходить, а я, кинувши погляд на годинник, розумію, що в мене не так багато часу, щоб одягтися. Скидаю чорний шовковий халат і одягаюсь у сукню. Зараз я дивлюся на неї зовсім інакше. Вона раптом стала не просто гарною, а особливою, з історією. Сподіваюся, я нічого з нею не зроблю. Додаю до образу сережки із літерою «А» — подарунок батьків на день народження. Кулон у вигляді серця ховаю під сукню і ще раз окидаю себе поглядом. Додаю парфуми, зітхаю, намагаючись вгамувати серце, що голосно б’ється, і, отримавши повідомлення від Макара, яке сигналізує, що він на місці, беру сумочку, взуваю туфлі, що дістала із коробки з верхньої полиці шафи, і спускаюся вниз.

Мама з татом зустрічають мене біля сходів, як у тих американських фільмах, де батьки проводжають доньку на випускний. Я посміхаюся їм, а потім, подолавши кілька щаблів, мій крок сповільнюється, тому що я бачу його. Серце і так схвильоване, здається, б’ється так, що в мене зараз тахікардія трапиться і замість побачення швидка мене з блимавками забере... Дурниці які! Відводжу погляд лише на мить, а потім знову дивлюся. Він стоїть одягнений у білу футболку та джинсову куртку поверх. Впевнена посмішка здригнулася, але лише на мить. Сподіваюся, це мені не здалося. Макар робить кілька кроків і подає мені долоню, допомагаючи подолати шлях, що залишився. В іншій руці він стискає букет білосніжних троянд. І я прикушую губу від чуттєвості моменту, тому що цей букет для мене.

— Ти дуже гарна, — каже, не соромлячись батьків, і я приймаю з його рук квіти, щоб ткнутися в них обличчям і хоч на мить спробувати сховати дурнувату щасливу усмішку.

Казка якась, не інакше.

Передаю квіти мамі та забираю з шафи тренч. Руки трохи тремтять від передчуття, але сподіваюся, не тому Макар перехоплює плащ і допомагає одягтися. Батьки спостерігають за тим, що відбувається, із цікавістю та ніжністю. Бачу, що їм подобається те, що відбувається, але вони явно придивляються до Вітрова.

— Гарного вечора, — бажає мати, коли я цілую її в щоку.

— Дякую, радий був познайомитися, — Макар киває матері і міцно тисне руку батькові. Їх рукостискання триває на кілька секунд довше, за які батько пронизливо вдивляється в очі Вітрова, але той і оком не повів.

— Привезеш її не пізніше одинадцятої, хлопче. Дочка в мене одна.

— Доставлю цілою і неушкодженою, обіцяю.

Під’їжджаємо до багатоповерхівки, і я намагаюся вгадати, що приготував для мене непостійний Попутний, але думки, затуманені передчуттям, плутаються. І коли Макар відчиняє для мене двері, слухняно виходжу і даю собі насолодитися цим незнанням, яке насправді заворожує мене.

Входимо до величезного просторого холу, і Макар веде мене до ліфтів, клацає кнопку останнього поверху. Зробивши з десяток кроків уперед, я бачу те, що він для мене приготував, і, не стримавшись, ахаю.

Це дах. Дах, прикрашений якимось чином натягнутими лампочками і квітами — білими трояндами. Посеред цієї краси стоїть невеликий круглий столик і два витончені стільці. На столі біла скатертина, тарілка фруктів, закуски, пляшка червоного вина. Я не бачу офіціантів чи декораторів, ми тут лише вдвох.

— Як? Макаре, як? — усе, що можу вичавити із себе, приклавши прохолодні долоні до гарячих щік, і дивлюся на нього, вражена.

— Для тебе. Я хотів здивувати тебе, дивовижна, цікава, справжня Аріно.

Він каже це ніби видихнувши, затамувавши подих у передчутті моєї реакції.

— Просто неймовірно… — виходить нарешті хоч щось виразне.

Макар бере мене за руку і підводить до краю висотки, і моєму погляду відкривається все місто, наче на долоні. Він стоїть позаду, поклавши руки на мій живіт, притискаючи ближче, і я відкидаю голову на його плече, насолоджуючись видом і його теплом. Хлопця, який оселився у моєму серці. Люди звідси здаються такими маленькими, а метушня — такою неважливою. Внизу жене час, хтось спізнюється, хтось поспішає додому, напевно машини сигналять водіям, що порушили правила. А в нас тут, на цьому самому даху, він застиг. Тягнеться так неспішно, а ми все стоїмо, притулившись одне до одного. І ніхто нас не бачить, а ми бачимо всіх та водночас нікого.

Знімаю тренч перед тим, як присісти за столик. Макар відкорковує вино і розливає по келихах.

— За тебе, — впевнено каже. Зараз він здається старшим, і я знічуюся. Тільки киваю та роблю ковток.

Спочатку ми говоримо про дрібниці, потім теми стають глибшими, голоси приглушеними. Йому цікаво дізнатися мене, і у відповідь він все більше відкривається мені, розповідаючи про сім’ю та маму. Каже, що найважче було у садочку та початковій школі.

— Рак в неї виявили, коли мені було п’ять. Третя стадія. Я ж нічого не розумів, постійно канючив, що мама не приходить і не проводить зі мною час. Це зараз я розумію, що вони намагалися боротися, вона погодилася на хімію, сподіваючись, що це дасть їй час… — він відкидає убік серветку і нервово проводить п’ятірнею по волоссю.

— Ти не зобов’язаний говорити, — адже я бачу, як йому важко це дається. Не хочу його мучити. Він зовсім не повинен бути настільки відвертим.

— Я хочу. Ніхто не знає, я вже задовбався носити це в собі. Таке відчуття, що одного разу трісну, як колба на уроці хімії, — роздратовано змахує рукою, посміхнувшись. Весь цей час він жодного разу не глянув на мене, дивиться кудись за мною, і погляд його затуманений злістю.

— На кого ти сердишся, Макаре? — від різкого звуку мого голосу переводить погляд на мої очі.