Розділ 24

Щось у мені дуже змінилося. І чи тільки в мені? Я нескінченно прикладала руки до щік і згадувала наші поцілунки. Козін роздав контрольну, але яка контрольна, коли дівочий мозок ширяє десь у районі райдужного піднебесся від першої в житті закоханості?

— Пані Туманова, чи ви вже все написали? — цікавиться Вадим Вадимович, стрільнувши очима в мій ідеально чистий аркуш, адже я навіть роботу не підписала!

— Ще в процесі, — і посміхаюся йому абсолютно щиро. Мабуть, навіть занадто, якщо Тая штовхає мене ліктем під столом.

— Рекомендую відкласти роздуми та зосередитись. Інакше можете не розраховувати на отримання іспиту автоматом, — він каже це так похмуро і різко, немов бука якийсь! А даремно! Такий день чудовий, і сонечко за віконцем світить яскраво-яскраво і тепло-тепло.

— Ви не гнівайтеся, Вадиме Вадимовичу, — ще ширше посміхаюся, — все буде гаразд.

— У мене чи у вас, Туманова? — якийсь істеричний вираз відбивається на його обличчі. Дивно… я ж його тут заспокоюю…

— В усіх нас! — видихаю щасливо і чую звідкись ззаду: «Зовсім від кохання дах поїхав». Фі, нечеми.

Я щось таки написала. Щось, крім імені та прізвища. Із задніх рядів раз у раз долинали смішки, але я не звертала уваги. Навіщо?

— Ти що, вдарилася? — підійшла на виході Ксюша Федорова.

— У щастя вдарилася і тобі щиро раджу. Гарного тобі дня, Ксюшо.

— Аріно, та що з тобою? — у відповідь я хапаю Тасю за руку і відводжу за колону. Туди, де менш людно.

Те, що я говоритиму, не для сторонніх вух. Я набираю в груди більше повітря і зізнаюся:

— Продуло мене, Таю! Продуло!

— В якому сенсі? Ти що верзеш, Аріно? — вона дивиться на мене здивованими очима.

— Вітров мені подобається… Шалено подобається! — намагаюсь шепотіти, але голос зривається.

— Серйозно? Побачення ж у вас не сказати, щоб надто добре пройшло. Коли все змінилося?

— Вчора був чудовий день, Тась. Просто чудовий! Адже я навіть не думала, що він може бути таким! — мимоволі моє обличчя знову розпливається в посмішці. Тій самій, з якою у Козіна на парі сиділа.

І я розповідаю їй. Прямо по дорозі на другу пару теревеню хутко-хутко, щоб встигнути викласти якомога більше. Тому що дійсно втрачаю глузд, тримаючи в собі те, чим хочеться поділитися з усім світом.

— Отакої! А чи не швидко це у вас? — вимовляє, хитаючи головою, але не засуджує.

— Не знаю. Правда не знаю, Таю, — ми відходимо до вікна, поки решта нашої групи юрмиться в коридорі. Обговорити хочеться дуже сильно, а часу обмаль, — я просто роблю як відчуваю, розумієш? І мені здається, я не пошкодую. Це я також відчуваю якимось місцем.

— Сподіваюся, не тим, на якому сидиш? — сміється подруга, штовхаючи мене ліктем. Вдруге за сьогодні, між іншим!

— Серцем, Тасю, серцем! — відповідаю в тон.

Я ніби літаю. В мені з’явилася легкість, якої раніше не було. Те саме почуття, мабуть, ім’я якому — закоханість. І якщо це справді воно, то я дуже хочу відчувати це якнайдовше. Так мені добре.

— Ти тільки не кажи нікому, гаразд? — група уже заходить до аудиторії, і нам доводиться припинити базікати та йти разом з усіма.

— А ти думаєш, ніхто не помітив? — хихоче вона. — Та в тебе все на обличчі написано, Арішо! Ти ж навіть із Федоровою не погризлася!

— Але ніхто не знає, що це саме Попутний.

— Після букета здогадатися не так-то і складно, — вона все ще усміхається, а я вже ні.

Хоч і розумію, що Вітров зі мною справжній і в нього до мене зовсім інше ставлення, ніж до інших, але ставати легкою здобиччю зовсім не хочеться. Поцілунки поцілунками, проте виявитися закоханою дурепою не межа моїх мрій! Тая має рацію, треба приходити до тями якнайшвидше.

Залишок дня проводжу в роздраї. Мене кидає на всі боки. Від малодушного «я поспішила» до відважного «я щаслива і пішли всі до біса!». Рівновагу так і не впіймала, та й де вона, ця рівновага, коли тобі двадцять один, ти подобаєшся найпопулярнішому хлопцеві універу, а він подобається тобі. Коли йому в спину зітхають, а ти з ним їдеш, коли інші казна-що думають, а він щиро цілує, коли ми сміємося з дурних, тільки для нас смішних жартів. Але ж це тільки один вечір був, а що буде після?

Напевно, я дізнаюся про це швидше, ніж очікувала, бо одержую від Макара смс.

«Я заберу тебе в суботу о сьомій годині вечора. Шалено хочу побачити».

Відчуваю якусь прикрість і як дитина піджимаю губи, бо я теж дуже хотіла б його побачити, а до суботи, виходить, ми не зустрінемося? Нічого не відповідаю, лише перечитую знову і знову, а потім зітхаю. І як до суботи дожити?