Розділ 23

Я таки погодилася на побачення з ним, і воно вже сьогодні. Зараз. Ми тільки виїхали з університетської парковки. У Макара немає пар, тож він заїхав за мною після роботи. Це тішить. На мені білий светр, теплі оверсайз штани та пуховик. А шапка з шарфом лежать на колінах. Люблю цей набір речей — тепло, затишно, стильно!

— Де хочеш повечеряти? «Вино і хачапурі», «Рибний базар (ринок)», «Авалон», обирай, — перераховує назви столичних фешенебельних ресторанів.

— Давай щось простіше? Млинцева у тому сквері? — дивлюся на нього в очікуванні, Макар кидає на мене здивований погляд.

— Гаразд, — просто каже він. Сподіваюся, я не здалася невігласом.

Цього разу ми разом обговорюємо млинці та обираємо кілька різних: бендерики з м’ясом, налисники та, звичайно, зі згущеним молоком.

— Мені подобається тут, — зізнаюся чесно. — Смачно і просто. Без пафосу та зацікавлених поглядів.

— Правда? — скидає брови Макар, а я нахмурююся. За кого він мене сприймає?

— Чому ти питаєш? — ось так, у лоб, як тато велів. Не впевнена, що він мав на увазі справи серцеві, але виховував бути чесною завжди.

— Ти не схожа на простачку, Аріно.

— А я не простачка. Просто пафос не люблю. Невже це не в’яжеться? Не забувай, що це ти мені млинцеву у дупі світу презентував. Ти, — вказую на нього виделкою, — син власника крутої компанії. А виявилося тут набагато краще за ресторани.

— Гаразд, — щиро посміхається він, — але ти з цією штукою обережніше. Ножа не бійся, бійся вилки...

— …Один удар — чотири дірки, так! — закінчуємо хором і вибухаємо реготом.

Нині все не так, як на гончарному мистецтві. Не так інтимно, але більш відверто і душевно. Ми на одній хвилі. Я не думаю, як себе поводити. Як завжди. Я така, як завжди. І він теж, хочеться вірити, саме такий, справжній.

Ми гуляємо довго. Кілька разів заходимо до кав’ярень грітися. Вже давно обійшовши сквер, пішли гуляти містом, машину кинули на парковці, не хотілося розходитися. Хоч і останні дні лютого, а холодно.

— Руки зовсім крижані, — каже раптом серйозно, торкнувшись пальців, коли забирав у мене порожній стаканчик.

Макар бере мої долоні та дихає на них своїм теплом. Ми стоїмо дуже близько. І цей момент набагато інтимніший за поцілунок у гончарній студії. Мені не хочеться, щоб він відсувався, хочеться стати ближче. Мабуть, йому теж. Інакше як пояснити, що він кладе мої ледь зігріті його подихом руки на свою гарячу шию. Вітров ледь здригається він холодного дотику. І як йому не холодно?

Наступної миті будь-які думки покидають мою голову. Ось він, той справжнісінький поцілунок. Він веде дбайливо, акуратно, не поспішає, смакує, дає мені час. Особливий поцілунок, наче початок чогось нового.

Коли ми відриваємося одне від одного, я дивлюся в сині очі навпроти. Вони такі ж теплі, як і його дихання. Він тягнеться до мене і знову цілує. Спочатку в губи, потім у щоку.

— Пішли на побачення у суботу? — шепоче, коли між поцілунками ми ловимо дихання одне одного.

— Макаре, ти неправильно зрозумів... Я… — відсуваюсь досить різко.

— Ні. Ні, — тримає мене у своїх руках, — я сказав не так. Зовсім не можу мислити з тобою, Аріно. Я відвезу тебе додому. Як завжди, коли захочеш. Просто вечеря, — пояснює, повертаючи мої долоні на свою шию.

— Тоді так, — киваю я.

І знову посміхаюся, і він також. І він знову цілує мене, і я відповідаю. Вечір поцілунків якийсь.

Він відвозить мене додому лише після дзвінка мами. Я зовсім втратила лік часу, і Макар здивувався, глянувши на годинник. Щоб дістатися машини, довелося взяти таксі і звідти вже поїхати додому.

Довгий поцілунок біля воріт мого будинку. Настільки, що мама знову дзвонить.

— Мені час, час, — шепочу, коли випадає нагода. А він усміхається, дурник.

— Хвилина, дай мені хвилину.

Правильний код вводжу не відразу, але додому таки потрапляю. Оце вечір. Зовсім не такий, як тоді.