Розділ 22

Козін справді зліг, і нам залишалося тільки засмутитися з цього приводу. От тільки в суботу ми всією групою зібралися і вирушили до бару, а засмучуватися вирішили пізніше.

— Який привід? — серйозно звучить за столом, ніби це справді має значення.

— Який? Перше березня! Це терміново слід відмітити! — кричить Голуб, і ми узгоджено цокаємося. У нас із Жаровою сидр, у когось пиво.

За столом метушня: хлопці обговорюють якусь гру, дівчата нагадують, що незабаром восьме березня, а ми з Таєю вирішуємо, у чому вона піде з Марком до ресторану.

— Візьми мою небесну сукню, — пропоную їй, подруга кілька хвилин роздумує, але все ж таки киває.

— Дякую! Обіцяю, що нічого з ним не зроблю, — щасливо посміхається та піднімає келих у знаменитому жесті Ді Капріо. Я сміюся від кумедності моменту і повторюю за нею.

— Нові фотки у Даяни! — кричать за іншим кінцем столу, і я, чомусь різко піднявши голову, дивлюся на того, хто говорив. Чи треба вимовляти ім’я того, хто сидить там? — О, з нею і Макар, дивись-но!

— Не звертай уваги, — повертається до мене Тая, — вона ж це спеціально!

— Є ідея, — відповідаю та дістаю мобільник.

Знаходжу той самий лівий обліковий запис, який писав мені погрози, чекаю, поки Ксюха нарешті відкладе смартфон — тут зобов’язана подякувати Голубу, — та натискаю на дзвінок у застосунку соцмережі.

І... Нічого не відбувається. Телефони не дзвонять і не миготять ні в кого з присутніх. Цей анонім не сидить за цим столом. Я точно знаю, тому що в цей момент ніхто, крім мене, не зависає у смартфоні. Ніхто.

— Цей навіжений хтось навіть не постарався обмежити дзвінки, — обурююся, але тихо, й показую Таї на значок слухавки в діалозі, — це спеціально зроблено чи тупість?

— Не знаю, але це лякає. Одна справа, якби була Ксюха… — Тая хоч і не вірила в причетність Федорової, а все одно виглядає розгубленою.

Недарма кажуть: «Тримай ворогів ще ближче, ніж друзів». Чи як там було? Важливо те, що краще знати, проти кого вогонь відкривати.

— Ти мені ще в універі казала, що не вважаєш, ніби це вона. Є інші варіанти? — може, відкинувши основну постать, Жарова розмірковувала над іншими?

— Ні. Я думала, але так ні до чого й не прийшла... — вона знизує плечима і здивовано змахує рукою. — Ти тільки з нею відкрито воюєш. Чи є ще хтось, кого ти образила? — і дивиться так пильно.

— Я ж не ти, Тай. Я куди думаю, туди і посилаю, — беруся за масивний келих і відпиваю. — Кому боженька почуття гумору не відсипав, для того я взагалі хабарка та нахаба у третьому коліні. Хто завгодно може на мене язика точити, від Саші з маркетингу до вівці Саші — нареченої брата.

— Ну, нареченій брата Макар явно не цікавий, — уточнює Жарова. Я киваю, то і дурню зрозуміло.

 — Саша з маркетингу? — скидаю брову. Тут уже будь-кого від безвиході підозрювати почнеш.

— Дівчата, давайте, поверніться до родини! Скільки можна відокремлюватись, ми тут не на все життя! — голосить Голуб. От же ж квочка!

Додому дістаюся на таксі вже до дев’ятої вечора. Більше я взимку автобусом не їжджу після того, як годинник пробиває сім. І після посиденьок з батьками заходжу у вищезгадану соцмережу.

«Думаєш, я з тобою розмовлятиму? Чи на жалість тиснути збираєшся? Ха-ха! Чекай подарунків!»

Значок слухавки в діалозі зник. І до того чистий профіль став приватним. Анонім перестраховувався. Хто ж ти? І що робитимеш?

«Спиш?» — вискакує від Попутного.

«Ще ні».

І він дзвонить.

— Привіт, Аріно! — звучить у слухавці голос, і я знаю, що він усміхається.

— Привіт. Як ти сьогодні?

— Розбирався у фінансових позовах компанії. Не думаю, що тобі цікаво.

— Цікаво, — кажу насупившись, хоч він і не бачить, — у мене, звісно, юрки за плечима немає, та все ж.

— У мене теж юрки за плечима поки що немає, цікава Аріно, ну слухай тоді.

Він розповідає мені про позов, який висунули проти їхньої компанії ще два роки тому. Суд Вітрови виграли, але позивач подав на апеляцію, і тоді Вітрови подали зустрічний позов. Загалом, досі судяться і всі вже не раді, але тепер ця справа принципу Вітрова-старшого перейшла до Макара.

— Ось тобі й спадок, — закінчує Попутний, — не чекав.

— Цікава в тебе професія, — говорю відверто, хоч і ні бельмеса на цьому не розуміюся.

— Ага, але тяганини забагато. Як і в тебе, мабуть.

— Не знаю, Марк виглядає добре, сподіваюся, зі мною буде так само, — після останньої фрази слідує короткий видих. Думаю, що він усміхається.

— Як твої справи, Аріно? — чую, як щось ляскає. Напевно, вікно.

— Ми ходили до «Ребра» з групою, відмічали… е-е-е… Голуб сказав, що початок березня, — у слухавці лунає сміх, й сама посміхаюся. Встаю з ліжка і відчиняю двері на балкон. Теж хочу на повітря, — а ти що робив увечері?

Я знаю, що він робив. Федорова свого досягла, я таки знайшла обліковий запис Даяни і увійшла зі свого лівого. Може, з ними гуляв хтось ще, але на світлинах були тільки вона і Макар.

— Зустрілися з друзями, нічого такого, — ухильно відповідає він.

— Вдалося розслабитися після роботи? — сподіваюся, моє питання не надмірне.

— Ні, — раптом каже Макар. — Не думаю, що це ті люди, з якими мене щось пов’язуватиме в майбутньому.

— А зараз… зараз пов’язує щось важливе? — я намагаюся бути якнайбільш коректною, а з моєю емоційністю мені, м’яко кажучи, важкувато.

— Є одна незакінчена справа і все.

— Розкажеш мені?

— Ні, — різкіше за звичайне, а потім змінює тему, — я дуже хочу тебе побачити, Аріно, — каже набагато м’якше. Голос стає нижчим, у ньому грають хрипкі нотки. — Ти гарно посміхаєшся…

— Скучив? — питаю, посміхаючись.

— Так, — несподівано зізнається він.

— Сьогодні вечір відвертостей? — прикладаю тильну сторону долоні до щоки. Здається, шкіра гарячіше, ніж зазвичай.

— З тобою це легко. Я нікому не розповідав про смерть матері. Знають лише найближчі. Тож не знаю, як це тобі вдається, — відверта фраза, серйозний голос і видих. Видих, що вказує на підтвердження.