Розділ 21

Деякі речі вже встигли стати звичними. Наприклад, вечеря з батьками, балаканина з Таєю і їзда у бмв Вітрова. Він за звичаєм посадив мене на пасажирське сидіння і завів машину, виїжджаючи з університетської парковки.

— Як пройшов твій день? — порушує тишу.

— Першу пару все-таки скасували, у Козіна щось там сталося.

— З ангіною зліг, — киває Попутний, — два тижні точно не з’явиться, тож можете танцювати.

— Чудово! — радісно скрикую і тільки після, схаменувшись, як це звучало, кажу вже стриманіше: — Тобто нехай одужує, звичайно, але я не проти відпочити від пар. А як у тебе справи?

— Проходжу стажування на батьковій фірмі, — починає він, — уже почав практикуватися і працювати з паперами, бо до цього «принеси-подай» бігав. У помічниках був, себто.

— Тато завжди наголошував: щоб досягти результату, треба пройти з самого початку…

— Усі пекельні кола, авжеж, — закінчує мою фразу. — Мій тієї самої думки. Та я й сам так вважаю.

Машина в’їжджає на набережну, і, знайшовши вільне місце, Вітров паркується. Люблю бувати саме тут. У Києві багато набережних, але моя улюблена — Оболонська. Макар веде мене до одного з ресторанів. Мені байдуже куди. Я хотіла прогулятися, але якщо він так вирішив...

— Ти голодний? — питаю, аби розбавити тишу.

Вона, тиша, стає якоюсь важкуватою, тисне, і мені це не подобається. Легка кумедна атмосфера не виходила на зв’язок із того самого дня, коли Макар запросив мене на побачення в такій формі, що я просто не змогла відмовити. Чи не дивно стільки часу гарцювати народні танці навколо дівчини, якою не зацікавлений? Тоді навіщо я тут?

Нас вже встигли урочисто провести за столик, вручити фігурні меню, винну картку та розповісти про новинки. Весь цей час між нами нічогенько, окрім мовчання. Іноді мені здається, що він ніби не тут чи не зі мною.

— Цілий день їжі не бачив. А ти? — відповідає, гортаючи меню.

— Ні, ми заскочили до кав’ярні з Таєю.

Тому в мене кава та десерт. Дивно, га?

— Ви близькі із братом? — запитує Макар, коли перед ним ставлять страви.

— Досить близькі, так, — не вдаюся до подробиць ситуацій останнього півріччя. Вже більше, ніж півріччя. От же ж вівця Саша! — А ти один в сім’ї?

— Ага, але я завжди мріяв про сестру. Щоправда, тоді б батьків взагалі не бачив.

— Мої також багато працювали. Владик часто зі мною сидів, навіть коли хлопці кликали гуляти. Тоді, мабуть, було особливо прикро. Але тут або їжа щодня, або любов і поцілунки. Батьки поєднували, звісно. У нас чудові стосунки, але я маю на увазі, що сісти і ждати з моря погоди, милуючись своїми дітьми, вони не могли собі дозволити.

— Я розумію, про що ти, — каже він. — У нас така сама ситуація. У матері освіта економічна була, вона бухгалтером у батька і була. Вела його справи, фінансами заправляла, а тато справи вирішував. Тоді ми класно жили, всі разом, — Макар зараз у своїх спогадах, він не мені це все розповідає, а ніби собі. Не знаю, як пояснити, це з його погляду видно, — а потім усе змінилося. Мама захворіла. Рак виявили. Боролася, а потім рак переміг, — закінчує голосом, який нічого не виражає, а слідом замовкає.

— Мені дуже шкода, — говорю після недовгої паузи і затинаюся. Йому не потрібно моє співчуття, він випадково розговорився і зараз дивиться на мене, ніби я підслуховувала. Я знаю цей погляд. У Таї колись бачила такий самий, тому, — Господи, як же смачно ти їси! Будь ласка, можна мені меню? — повертаюся до офіціанта.

Намагаюся говорити емоційно та радісно. Працює! Вітров усміхається і дивиться на мене по-іншому. Замовляю собі фетучіні та чай. Тема змінюється, і ми знову базікаємо про дрібниці.

Я заспокоююсь, розуміючи, що надто сильно накрутила себе після побаченого. Зрештою, він може бути втомленим і не хоче говорити. Або побачення здалося невдалим лише мені. Стоп. З чого це я взагалі почала в собі сумніватися?! Це лише Вітров, Арі! Вітров!

І вже вийшовши з ресторану, гуляючи набережною, чую те, що підтверджує мої думки, а серце чомусь підскакує до горла:

— Дякую. Не люблю, коли жаліють. Мене це дратує.

Він більше нічого не каже, але я переконуюсь, що позитив та здоровий погляд на ситуації врятують цей світ.

— Влад коли в медичний вирішив вступати, батьки від щастя мало не повибухали, — усміхаюся, згадуючи. — Син іде нашими стопами! І уяви, яким було їхнє розчарування, коли я сказала, що хочу бути фінансистом. Але я не до того. Він же ж іспит у виші завалив! Як я тоді зловтішалася, ти не розумієш! Ходила і шпори йому під двері кидала.

— Навіщо? — посміхається Вітров, передчуваючи.

— Щоб якщо вивчити не може, то хай у штани ховає та списувати вчиться! Думала, він мене вб’є, — останню фразу говорю крізь сміх.

— То він наступного року складав?

— Ні, тато попросив прийняти іспит ще раз. Мовляв, перехвилювався, все таке. А в нього в універі одногрупник у комісії був, тож і дозволили написати ще раз з іншою групою. Ох, я його доводила: і що завдання ті ж самі були, і що взяли його за дзвінком тата!

— А він що? — Вітров повертається до мене обличчям та кілька метрів проходить спиною вперед.

— А він усе навчання доводив, що не по-батьківському. Зубрив бідний цілодобово! Уяви, якою я була Горгоною! Зараз брат каже, що завдяки мені червоний диплом отримав, але тоді на кожен жарт репетував на чому світ стоїть, — усміхаюся і піджимаю губи.

Тому що Владик — справжня скалка в дупі, але вже рідна та кохана! Виймаєш, і без неї якось вже незручно.

— Він живе з вами? — схоже, йому справді цікаво. Виглядає Попутний задоволеним та розслабленим. Як тоді, коли ми їли долму у його машині.

— Ні, з дівчиною, — і, побоюючись питання про вівцю, яка відбилася від череди, змінюю тему. — А ти живеш сам?

— Так, з третього курсу. Батько подарував квартиру на закінчення сесії, і з того часу живу там, — розповідає він, а потім, зупинившись, підходить до огорожі і спершись руками на паркан дивиться на воду. — Після смерті мами стало зовсім нестерпно. Батько весь час пропадав, в мене постійно були няньки, тоді гроші вже були. Гроші були, а щастя не було. Якось так. Різні ми з тобою, Аріно.