Розділ 20

Вранці сідаю на пасажирське сидіння маминої машини. Я знаю, що сьогодні нам не по дорозі, проте їй бракує терпцю почути, як пройшло моє побачення. Ну вже ж не при татові! Це жіночі штучки.

Я розповідаю їй про зовсім несподіване гончарне мистецтво, про те, яким Макар був ввічливим і галантним, але про мої сумбурні відчуття замовчую, спираючи це на хвилювання. Спочатку сама хочу у всьому розібратися, а потім уже передавати з вуст в уста. Мама дії Вітрова схвалює, особливо їй сподобалася та частина, де я попросила його відсунутися і він не наполягав. Загалом печатка «схвалено» стоїть.

«Бачу, по-доброму до тебе не доходить. Почнемо», — приходить із закритого облікового запису інсти. Я до цих повідомлень вже встигла звикнути. Ну, Ксюхо, якщо це справді ти, накопичуй кошти на перуку!

Її, до речі, вчора не було, тож сьогодні чекаю сплеску подвійної порції отрути. Не може затята фанатка Вітрова не знати, з ким учора поїхав об’єкт її фантазій. Це ж така новина, а Федорова не брала участь! І справді. Вона явно примітила мене, коли я лише підходила до аудиторії. Заздалегідь заготовлена фраза мала летіти стрілою. Ага. Вже!

— Вау, Аріно, йдеш як баронеса! Невже корона Вітрова на ногу впала? — слова сухою гілкою пролітають повз.

Я заготовки не збираю, тому кажу те, що спадає на думку і поспішає зірватися з язика. Грубо? Безумовно. Тільки вона мені надміру обридла!

— Якщо щось кудись і впало, то це ти на підлогу, коли мати тебе стоячи народжувала. Зріж ікла, доки я їх не вирвала, — кажу досить голосно, і Ксюша, надуваючи губи, відвертається.

Не можеш, як кажуть, не муч! Чи вона думала, я мовчатиму? Ні, ну правда! Нічому життя Ксюху не вчить. Так закінчуються всі наші сутички: вона мене задирає, я відповідаю, і вона надувається, бо не вивозить.

Тая підходить через кілька хвилин, якраз до початку пари. Тільки аудиторію ніхто не відчиняє. Під дверима стоїмо доволі довго. Навчальна практика розпочалася вже хвилини як три, але ні Каті Аверіної, ні викладача на горизонті не спостерігаємо. Коля заліз на сайт — перша пара на місці. Тая тихенько відписала Марку, черпаємо інформацію звідки можливо, як кажуть, тільки Аланьєв про аспіранта нічого не знав.

— Піду в деканат прогуляюся, може, розклад посунули, а змін на сайт не внесли.

— Гарна ідея, Арі, — погоджується Оленка, — наші меґери з нововведеннями дружать зі скрипом.

Прошу Жарову відписати мені, якщо Корєв таки з’явиться, і крокую до кабінетів. У холі другого поверху зустрічаю Машку із Сашею.

— Ти тепер із Вітровим, правда? — запитує остання після «здрасьті».

— А у вас як справи? — ковзнувши Сашу байдужим поглядом, ігнорую питання, переключаючи увагу на Зоряну.

— Нормально, — згладжує вона, усміхаючись, — вечірка в мене наступної п’ятниці. Приходь, га? Будет круто!

— Я кину тобі смс у четвер, гаразд? Ще не знаю.

Я збираюся прощатися, тому що я тут виключно в ролі миротворця, виконую добровільну місію щодо з’ясування навчального процесу, проте відкланятися не встигаю.

— А Даяна ще в місті? — вставляє Саша.

— Я тобі не гугл на запитання відповідати, не за адресою звернулася. Побачимося, Мань, — цмокаю її в щоку і прямую куди йшла.

Смуга перешкод якась, тому що двері відчиняються, і я врізаюсь у Макара. Він тримає мене за талію, не даючи впасти, а я мимоволі схопилася за його плече. Зараз от відпускаю.

— Привіт, — вітаюсь, до кінця відновивши рівновагу.

— Привіт, Аріно, пройдемося сьогодні? Або завтра? — куточок його рота тягнеться вгору. Ну так, він натякає, що я динамо.

— Сьогодні буде чудово, — демонструю чудеса сімейної стоматології в посмішці і вказую на двері, — пропустиш?

— Звичайно. Заберу тебе о четвертій, — він відходить ліворуч, а я нарешті заходжу до заповітного кабінету.

Отак сходила до деканату! Ще й так, що побачення намалювалося.

Секретарка Алла Дмитрівна посадила мене на стілець і просто при мені набрала номер Станіслава Семеновича, насамперед уважно вислухавши причину мого зазіхання на свята святих факультету. Виявилося, що Корєв зателефонував старості і попросив попередити інших, що пари не буде, у Каті розрядився телефон та ще й автобус, яким вона їхала, зламався. Отакий наборчик… Чому він не попередив при цьому безпосереднє керівництво, мені невідомо, проте, вислуховуючи відповідь, секретар невдоволено стиснула в руці ручку. Схоже, у когось намалювалися проблеми, адже через нього нам не поставили заміну. Якби не я, ніхто би і не знав.

— А Катя? Адже їй не влетить? — питаю у Алли Дмитрівни, яка поклала слухавку.

— Ні, не переймайся. Всі знають, що ваша Аверіна відповідальна дівчинка. А форс-мажори у всіх трапляються, — вона схиляється над паперами, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

Мені двічі повторювати не треба, дякую і виходжу, тихенько зачинивши за собою двері. Про себе полегшено видихаю, не хотілося б через незнання підставити Катю. Але Алла Дмитрівна давненько на своєму місці сидить, і нехай лише секретар, але до неї прислухаються. Отже, якщо сказала — нічого страшного, значить, справді нічого.

Повернувшись до аудиторії, передаю точну як ніколи інформацію одногрупникам. Добре, що все дізналася, бо продовжували б кукувати під дверима та замки цілувати. А так, як білі люди, безкарно та з чистою совістю розбрідаємось університетом.

— А сьогодні куди підете, сказав? — ми з Таєю взяли дві кави з автомата і сидимо на дальній лавці в холі першого поверху, бо кафетерій забитий нашими.

— Сказав «прогуляємось», але він так все називає, — відмахуюсь я, але закінчення пар чекаю з нетерпінням.

— Цікаво зіткнулися, — загадково посміхається подруга, — ми з Марком теж постійно стикалися. Як згадаю, скільки бігала від нього... Ти не бігай! — несподівано суворо закінчує, але на губах все та сама ніжна посмішка.

— А я й не бігаю. В моїх батьків було раз і на все життя. Незважаючи на те, що мама завагітніла до шлюбу, вони досі одне одного люблять, хоч і бубнять іноді смішно. Хочу так само!