Розділ 19

— Прогулянка скасовується. Ти замерзнеш, — Макар відчиняє для мене двері машини, — ти неперевершена, Аріно, — каже, дивлячись просто в очі.

Він не відривав від мене погляду, доки я йшла до нього від будівлі вишу. Білу, нижче колін еко-шубу зі стриженої вівці застібати не стала, і акуратні сірі ботильйони-панчохи на невисокому підборі лаконічно закінчували образ, підкреслюючи довжину сукні: трохи вище колін. Я досягла потрібного ефекту — Вітров дивився на мене, відкривши рота, разом зі студентами, які встигли вийти на подвір’я університету. Звісно, у такому вбранні я на парах не сиділа. Просто передяглася в порожній аудиторії, ключ від якої дав нам із Таєю Аланьєв. Загалом, мої речі зараз несе додому Жарова. Точніше, не несе, а везе тачкою Марка.

Їдемо недовго і у цілковитій тиші. Макар паркує машину біля невеличкої будівлі.

— Гончарне мистецтво? — питаю, коли ми опиняємось усередині маленької затишної студії.

І він зараз заперечуватиме, що скасував прогулянку, а ось це спало на думку зовсім нещодавно і абсолютно випадково? Авжеж.

Макар знімає з моїх плечей шубу і зависає, а я не поспішаю повертатися. Він бачить мою оголену спину, тому що волосся я заздалегідь зібрала в зачіску. Відчуваю, коли торкається банта — своєрідна застібка, завдяки якій тримається верхня частина сукні, — і здригаюся, відчуваючи гарячі пальці трохи нижче лопаток.

— Доброго вечора, — вітається миловидна дівчина у фартуху та широких штанях. Таємнича атмосфера між нами руйнується. Обертаюся і киваю їй у привітанні.

— Здрастуйте, покажіть нам усе, — звертається до неї Вітров, врешті-решт вішаючи мій верхній одяг на невелику квадратну стійку і відправляючи по сусідству свій пуховик.

— Звісно, прошу сюди.

Через десять хвилин найдокладніших пояснень, де що знаходиться і як вмикається, власниця студії Юлія виходить, залишивши нас самих.

— Ну що, спробуємо? — він вказує на верстат для формування посуду.

Я буквально шкірою відчуваю Макара, ми сидимо надто близько одне до одного. Я попереду, він трохи позаду мене. Це інтимне побачення, і зараз я не впевнена, що готова до нього. Радію тому, що легенький, наче струмочок, поділ сукні дозволяє сідати за гончарне коло без відчуття незручності. Він бере шматочок глини і накриває своїми руками мої, підсуваючи їх для формування структури.

— Горщик чи ваза? — запитує мені у волосся.

«Якщо тобі щось не сподобається — просто скажи, тобі ніщо не повинно завдавати дискомфорту», — говорила мені мама. Я слухала в пів вуха, не думала, що знадобиться.

— Макаре, будь ласка, мені потрібно більше простору, — голос трохи осиплий, і мені доводиться прокашлятися, щоб привести його в норму.

— Звичайно, — гмикає він, але відсувається. Навіть свій стілець переставляє і тепер він сидить праворуч від мене. — Так краще? — він явно здивований.

— Дякую, так. Давай все ж таки вазу, — кажу, трохи розслабившись. Навіть не думала, що була так сильно напружена.

Ми перескакуємо з теми на тему, не обговорюючи нічого суттєвого. Згадуючи шкільний випускний, сміємося з його однокласника, який, надудлившись, почав співати національний гімн по колу і не замовкав годину. Я розповідаю, як на весілля татового друга мій брат одягнув піджак зі свого випускного, тому що той йому дуже личив, і на одному з конкурсів, коли брат нахилився, той репнув прямо на спині. Це доволі кумедна історія, і ми знову регочемо. Нічого особливого не відбувається, але ми спілкуємось і пізнаємо одне одного.

— Коли я була маленькою, говорила всім, що мене звуть Ріша, — на губах проскакує легка тепла посмішка.

— Не могла вимовити повністю? — усміхається Вітров.

— Ага, багато хто думав, що таке чудернацьке ім’я мені дали батьки, — ми ліпимо вже трохи більше години і крім каші нічого не виходить, — Та ну її! — кидаю глину, що була в руці, в гончарне коло, і шматочки потрапляють на білу футболку Макара.

— Я б забруднив тебе, Аріно, але не хочу псувати сукню, — вкрадливо каже, повертаючись до мене корпусом, і великим пальцем проводить смужку на моїй щоці. Дуже ніжно, ледве торкаючись.

Я спостерігаю за ним, відповідь крутиться на язику, але язвити зовсім не хочеться. Макар присувається ближче, я відчуваю його подих на своїх губах, і, перш ніж поцілувати, він проводить язиком по моїй нижній губі. Поцілунок, на який я відповідаю. Тому що він мені подобається. Вони обидва. І Макар, і поцілунок. Його рука зупиняється на моїй шиї, я кладу долоню на його плече. Я відчуваю… не знаю, що саме. Але все якось не так. Він відпускає мене, коли дихання закінчується, і, посміхнувшись, віддаляється.

— Нумо закінчимо цю вазу, — пропонує і відсувається на попередню відстань.

Насуплююсь, але киваю. Емоцій занадто багато, щоб я могла їх розібрати, тільки все трохи інакше, ніж я собі зображувала. Ми продовжуємо згадувати кумедні моменти, але іскри між нами більше не скачуть. Юлія приходить ще через годину і допомагає перетворити шматок м’якого від тепла наших рук чогось невідомого на кривувату вазу, яку я забираю собі.

Макар відвозить мене додому і проводжає до воріт.

— Дякую за вечір, — усміхаюся, тримаючи нашу роботу в руках.

— Тобі дякую, — підморгує він і тягнеться для поцілунку, але я підставляю щоку і заходжу на подвір’я.

Присмак у цього побачення якийсь гіркий. А чому — не знаю.