Розділ 15

На годиннику близько сьомої, коли ми входимо до торговельного центру Рівел Молл. Тут тільки-но відкрили «Планету кіно», і я ще не була. На відміну від Макара, звісно.

— Заходили з хлопцями на «Аквамена», — погляд у нього якийсь хитрий.

— Якщо ти хотів здатися збентеженим, то спробу з тріском провалено, Макаре!

— Макаре? — показово здивовано витріщає очі, мов риба. — З твоїх вуст, прекрасна Аріна, звучить, як освідчення в коханні!

— Прекрасна і все? — я бавлюсь, а він сміється. — Минулого разу компліментів було значно більше! Але на людину-оселедця я так і не встигла сходити, — скрушно піджимаю губи. Справді прикро. Якось закрутилося, я все збиралася-збиралася і все ніяк не зібралася.

— А я пропонував, — схиляється до мене і шепоче на вухо.

Ми їдемо ескалатором вгору. Я стою трохи вище попереду, а Вітров на два щаблі нижче. Його дихання лоскоче мою шию, коли він пропускає хлопця, якому, мабуть, потрібно сильніше за інших. Упевнена, Попутний робить це навмисне — такий собі перевірений амурний хід.

— Не хекай мені на волосся, будь ласка, — кажу, трохи обернувшись, — потім мити голову доведеться.

Чую ззаду його сміх, коли сходимо з ескалатора. Ми проходимо величезним холом, щоб підійти до екранів і обрати фільм. Ідемо на «Аферистку». Акторський склад на висоті, та й сюжет дуже навіть нічого. Цікаво. Два відра попкорну, дві коли і вже займаємо місця всередині, а не в кінці залу. Ми на одній хвилі. Перемовляємося саме в проміжки діалогів, а не під час них — це важливо! Тому що мені подобається обговорювати фільм у процесі, але й пропускати суті не хочеться. Він не розпускає руки, не лізе обійматися і не намагається запхати свого язика до мого рота. Це тішить. Не хотілося б заляпати його кров’ю ці зручні крісла.

— Чому ти не захотіла на віп-місця? — нахиляючись, пошепки запитує він, коли Пітер Дінклейдж приходить до тями серед лісу абсолютно оголеним.

— Чесно? Тому що я на них засинаю.

Якісь діалоги Макар вважає написаними на коліні, іноді мені здаються нелогічними дії головної героїні, однак кінець...

— То просто лайно! — він пропускає мене першою із зали і порівнюється за кілька кроків.

— Згодна! «Ти мало не вбила мою матір, тож давай робити це з іншими разом!» Просто жах.

— А насправді ці будинки дуже навіть крута тема закордоном.

— Ой не знаю. Так ти вдома із родиною…

— Ага, виносиш мозок і заважаєш їм своєю старістю. Ти розповідаєш їм про крутий мобільний телефон, який був у тебе в двадцять першому році, а онуки на тебе як на ідіота витріщаються, бо в них давно вже… Не знаю, що там у майбутньому придумають, — Макар сповільнюється на секунду, підшукуючи відповідну з придуманих варіацій, — в повітрі тицяють, наприклад. Дивитеся одне на одного, як на ідіотів: ти на них, бо вони життя не бачили, а вони на тебе, бо з тебе пісок сиплеться. А з ровесниками є що згадати, пограти у шахи, помандрувати!

— Я б не віддала своїх батьків у будинок пристарілих, — кажу, навіть трохи скривившись.

— Я теж. Ти взагалі бачила ці будинки? — емоційно змахує руками. — Тільки починають будувати щось схоже на людські умови. Але розраховую, що, поки зістарюся, вже доведуть до пуття чи я сам цим займуся. Але я хотів би, без жартів. Заздалегідь дітям своїм скажу: віддайте мене до пристойного закладу. З гарним віскі та симпатичними бабцями! Уяви шість-десять бабусь і дідусів, які поїхали в подорож лайнером. Навколосвітня подорож — це ж річ! — клацає пальцями, ніби все продумав.

— Гаразд, звучить привабливо! Коли мені буде шістдесят, запроси мене у навколосвітню. Обіцяю прийняти запрошення!

— Тільки за себе сама плати, — ми проходимо торговельним центром у протилежний від залу кіно бік. Не знаю куди, мене захоплює розмова. Вона якась дурнувата та кумедна.

— Серйозно? А де твоя галантність? — сміюся я.

— Мені ж шістдесят із хвостиком буде, яка галантність, Аріно? Тут прагматичність вже, а не ввічливість. Ну уяви: забирає мене швидка з нападом, потрібна операція, а в мене грошей немає, бо я був такий галантний, що сплатив бабці Аріні та бабці Глаші кругосвітню подорож! І хто мене розумним назве? — ми вже пройшли повз магазини та лавочки, і я бачу…

— Боулінг?

— Ага, — і відчиняє для мене двері.

— Ну, гаразд, у шістдесят, — кажу, обертаючись на Макара, — справді треба думати про наболіле, а не про те, як бабусь клеїти.

— Тим більше, що клеїти їх уже немає сенсу, — він багатозначно піднімає брову. Ми регочемо, підходячи до стійки.

— Тоді навіщо у приписці дітям будуть значитися «симпатичні бабусі»? — адміністратор дивиться на нас трохи здивовано, проте Макар відправляє його за взуттям, насамперед уточнивши мій розмір.

— Щоб око тішили! — підморгує мені, приймаючи спеціальні шузи.

— Дивна у нас розмова, — я сиджу на дивані, перевзуваюся.

— А це ми ще про поховання не говорили, — жартує, пародіюючи старечий голос, і нам знову стає смішно.

Напевно, гумор зовсім чудернацький і веде нас кудись не туди, але нам весело, чи це не головне?

— Страйк! — кричу підстрибуючи, вибивши всі кеглі.

— А ти непогано граєш! — хвалить Вітров і, підхоплюючи мене за талію, кружляє.

Коли він зупиняється, усмішки на наших обличчях зникають, а погляди перетинаються, я вдивляюсь у цю гарну блакить…

— Мій удар! — прибираю з талії його руки, струшуючи марення, і беру кулю. Цього лише не вистачало!

— Я чудово провів час. — Макар каже це своїм якимось особливо м’яким голосом, коли ми вдруге за цей вечір стоїмо біля воріт мого будинку.

— Дякую за компанію. Я теж, — я легко посміхаюся і відчуваю, як його губи торкаються щоки. Зніяковіло заправляю пасмо волосся, що вибилося, за вухо і йду, ввівши цифри в кодовий замок.

Збентежена? Я? Аріна Туманова?