Розділ 13

Лекція з аналітики триває просто нескінченно.

— Таю, поверни нам Аланьєва, від імені всієї групи прошу! — тихо шепочу, склавши руки у молитовному жесті.

Рябов поставив замість Марка молодого аспіранта. Наче Сидельцева нам мало! Мабуть, пам’ятаючи, який прорив зробив його улюблений студент Аланьєв, все чекає і прагне повторення досвіду. Але дзуськи! У Марка є мізки, у Корєва їх немає! Він занудно читає методичку, іноді хлюпаючи забитим носом. Де його відкопали?

— Пробач, Аріно, тут або я, або ви, — ховаючи задоволену фізіономію, відповідає Жарова, на що я голосно цокаю, але, зітхнувши, втуплююсь у зошит під незадоволений погляд Стасика Семенича.

Коли Корєв жестом милосердя закінчує лекцію на п’ять хвилин раніше, група мчить до дверей, на ходу закидаючи речі у сумки. Я серед них. Заходимо до буфету, беру свою піцу, Тая — салат з котлетою, і сідаємо за стіл.

— Ти здала доповідь Кожедубу? — Тася наколює на виделку шматок огірка і, не донісши до рота, дивиться запитально.

На позаминулій парі я дала надто коротку і не надто вражаючу відповідь на питання про можливі причини логічних помилок під час апеляції до емоцій. Мій висновок здався йому надміру категоричним, ось він і запропонував мені обміркувати його вдома.

— Так, — киваю охоче, — здається, він залишився задоволений. Навіть хороший бал поставив.

— Доставка! — репетує хтось, і я обертаюся. Кур’єр. У нашому універі? Приколовся хтось? — На ім’я Туманової Аріни, — тим часом оголошує новоприбулий глашатай.

— Ее… — повільно встаю під ошелешені погляди одногрупників і підходжу до хлопця, — я Аріна.

— Світловолоса, блакитноока й гарна. Все сходиться! — киває сам собі і віддає мені пакет із «Вино та хачапурі»!

От же ж Попутний!

— Влаштували тут… Доставку їм подавай! Якщо їжа не влаштовує, то нічого й ходити сюди! — невдоволено бурчить Ліда Павлівна.

— Це хто тобі, Аріно? — запитує пліткар Голуб.

— Дід Піхто, Коль. Мій внучатий прадід по бабчиній лінії.

Відкриваю. Чи треба казати, що там? Дістаю два контейнери долми: один для Таї, інший для себе. Тут ще й лимонад! Вчора я сказала, що імбирний — мій улюблений, а не малиновий. І в одноразовому стакані саме імбирний. Запам’ятав... Приємно як!

Оточуючі нарешті перестають приділяти нам свою дорогоцінну увагу, так і не здобувши інформацію, і повертають свої зацікавлені моськи назад за свої столи. Відсуваю смачну, як мені здавалося, міні-піцу. Зараз, коли з ресторанного пакування тягнеться аромат свіжоприготовленої страви, буфетна піца перестає мене цікавити. У Тасі з котлетою так само, судячи з того, як тарілку з котлетою замінює ємність із долмою.

— То ви спілкуєтесь? — запитує подруга, наминаючи шматочок.

— Ну як спілкуємось…

І я переказую події вчорашнього вечора.

— Угу, — коротко коментує вона, при цьому її обличчя сяє.

— Якось його надміру багато в моєму досі нудному житті, — я не поділяю її натхнення, підкреслено не помічаю посмішки, зосередившись на своїй порції їжі.

— А як, на твою думку, буває, коли люди одне одному подобаються? — Жарова нахиляється до мене ближче, трохи перехилившись через стіл.

— О-о-о! — виставлю вказівний палець! — він мені не подобається!

— Серйозно? — її піднята брова явно засуджує мою брехню. Брехня, якої немає!

— Тобто тепер ти у нас місцевий експерт? — жартома цокаю язиком.

— У мене стосунки з викладачем, за яким всі сохли, пам’ятаєш? — Тая грає бровами, складаючи губи в трубочку. Гримаса виходить кумедною, і ми пирскаємо.

— А ти змінюєшся. Впевнена Тая така класна!

— Ага, мені теж подобається. Куди краще за ту, яка вважала себе бридким слимаком. Але не переводь тему, — клацає пальцями і припечатує, — Вітров гарненький.

— Аланьєву цього не кажи, — підколюю з усмішкою, — але так, — цього я не смію заперечувати. — Знаєш, ми говорили вчора, він начебто й не козел…

— Не все правда, що люди кажуть. По собі знаю, — це звучить довірливо, і я не знаходжуся з відповіддю.

Ми доїдаємо та вирушаємо на пару. Сьогодні Попутний більше не з’являвся, як і наступні дні.

Кажуть, що знову кудись поїхав і знову на кілька тижнів. Я могла б дізнатися напевно, відправивши йому смс, але не стала. Навіщо?

Долму більше не привозили, тож я їла піцу, на перервах ніхто не діставав, після пар не наздоганяв. Навіть трішки занудьгувала без нього, але зайнятися було чим, бо сьогодні я їду в гості до Владика та вівці Саші. Уникала як могла, проте вчора мама дала зрозуміти, що так тривати більше не може. Гаразд, не може, то й не може. Купила Саші книгу «Як вести себе за столом». Як перше серйозне чтиво піде. А Владу гаманець. Той старий, що я дарувала йому три роки тому, зовсім зносився.

Набираюся терпіння, роблю дуже глибокий вдих — це все поради Таї, вона мене інструктувала — і вводжу номер квартири в домофон.

Мене зустрічає господиня будинку, вбрана у сукню з глибоким декольте. У такому явно не ходять вдома, але вона, очевидно, віддає їм перевагу, ніж будь-якому іншому одягу.

— Ви б попередили, я б переодягла джинси, — кажу після вітання.

— Ой, не звертай уваги. Я просто звикла виглядати гарно, — начебто між іншим підмічає Олександра і рукою запрошує мене увійти.

Я б показала їй, куди піти, але з’являється мій брат. Ми обіймаємось, як ні в чому не бувало, він звично цмокає мене в щоку, веде вглиб квартири, на ходу демонструючи вдало зняту двокімнатку. Коли опиняємось на кухні, сідаємо за стіл.

— Я вирішила нічого не готувати і просто замовила суші.

— Вау, суші! Дуже добре, — говорю із надмірним захопленням. Тая радила все хвалити, але не впевнена, що роблю це правильно.

І начебто нічого не відбувається, але знаєте, ситуація така, що тягне блювати, а не суші в соус занурювати.

Перший тост минули, несуттєві теми обговорили, і, коли за столом стає некомфортно тихо, вирішую, що час дарувати подарунки. Водночас у скарбничці буде ще одна безпечна тема для обговорення.