Розділ 12

BMW Макара гальмує хвилини через три, відрізаючи мене від білобрисого масивною залізною мордою, змусивши того відскочити. Макар виходить із машини й кричить мені, щоб я в неї сіла, хапає білобрисого за пазухи куртки. Почуття самозбереження підказує мені зробити так, як сказав Вітров, і я вже не чую, що він каже ватажку шпани, бо слухняно сідаю в машину. Досить із мене пригод. Лише здригаюсь, коли Макар б’є того хлопця по обличчю і, кинувши щось наостанок, сідає на переднє сидіння. Від’їжджає.

— Дякую, — кажу, порушивши тишу.

— Давно тебе пасе? — він зібраний. Руки міцно стискають кермо, очі цупко стежать за дорогою. Він сам намагається заспокоїтись.

— Ні. Ми з Таєю тут на горі каталися, йшли додому, він із дружками був, от і причепилися. Тоді тато приїхав, а сьогодні ось… Дякую ще раз, — моя мова мало схожа на зв’язану. Хоч я вже в безпеці, проте тривожність ще не відпустила.

— Тримай, — переставляє з заднього сидіння на мої коліна пакет, однією рукою перехоплюючи шкіряне кермо, — підніму тобі настрій! — відвернувшись від дороги, стежить за моєю реакцією й задоволено підморгує, коли бачить усмішку.

— Долма?! Очманіти! — вигукую задоволено. — Відмінне закінчення вечора.

Макар паркує машину неподалік мого будинку й забирає ще один пакет для себе. Знімаю кришку з упаковки, яка утримує тепло, і нестримно облизую губи, передчуваючи смак улюбленої страви.

— Господи, як же це смачно! — виривається в мене з передчуттям.

— Угу, — чую поруч, він уже відкушує шматочок, і я повторюю за ним.

Ми їмо руками, запиваємо лимонадами та вперше нормально говоримо.

— Чому ти вибрала економіку? — Макар повертається до мене, сідаючи трохи напівбоком.

— Не знаю. Я не знала, куди піти, але з математикою завжди дружила, а от лікарем ставати не хотіла. Я крові боюся.

— Не спитаєш, чому я пішов у адвокати? — скидає брову.

— А мені нецікаво, — знизую плечима. — Тим паче це і так зрозуміло. Твій тато власник якоїсь компанії та готує тебе на своє місце, от і вся історія. Якщо я права, кивни, — а він, на мій подив, хитає головою, — та годі?!

— Ага. Стереотипно міркуєш.

— Та цю історію з вуст в уста передають, — і наче для переконливості підтверджую свої слова кивком.

— А ти завжди віриш усьому, що кажуть? — куточок його губ повзе вгору. Цей його вираз обличчя змушує засумніватися у своїй правоті.

— А ти не розвіюєш плітки? — відказую, не бажаючи погоджуватися.

— Навіщо? Нехай собі базікають. Що мені, кожного ходити та смикати? — Вітров каже це якимсь королівським поблажливим тоном. І тепер уже я посміхаюся.

Киваю, бо згодна, але усмішку на губах утримую.

— Тоді чому юридичний?

— Ага, цікаво, значить? — знову підморгує Вітров, а я знову обдаровую його посмішкою. На цей раз розслабленою. Чорт, він дуже привабливий. — Гаразд, тобі скажу. Батько все нав’язував мені менеджмент. Ну, типу, ази керівництва, всі справи. Тільки це надто просто. Ну сама розсуди, якщо раптом руйнується компанія, то ким я буду? Адміном ресторану? Так собі перспектива.

— Згодна. А я буду крутим бізнес-аналітиком! — задираю носик.

— Як Аланьєв, чи що? У них, до речі, із твоєю подружкою серйозно? — раптом запитує він, і моя посмішка сповзає з губ. Несподіване запитання.

— А ти в нього спитай, — раджу, і співрозмовник гмикає.

Атмосфера якось змінюється. Я думаю, до чого тут Тая і якого біса він справді приперся до мене вночі. Ні, добре, звичайно, що з’явився тут, і щиро йому дякую, але надто його стало багато в моєму житті з початком цього семестру. Користуюсь порадою улюбленої героїні й вирішую подумати про це завтра, а сама беру ще одну долму.

— Що ще ти любиш? — після великої паузи Вітров знову заводить розмову.

— Люблю Марвел, смачно поїсти, червоне вино та серйозних чоловіків, — і дивлюся на нього, — з тобою все втрачено.

— Перші три пункти я теж люблю, — його погляд невловимо змінюється, і він починає повільно наближатися.

Він що?.. Ой, ні! Я тільки долми поїсти хотіла!

— Хочеш шматочок? — тицяю подобу голубця, коли його губи зовсім близько. І пояснюю, дивлячись у широко розплющені очі. Він здивований, до речі. — Подяки за порятунок не буде, солоденький.

А він кусає їжу з моїх рук, але не відсувається.

— Ти спробувала б, Аріно. Раптом я не такий уже й солоденький?

Регіт — ось моя відповідь. От дурень! Хихочемо разом, а я не можу не оцінити дотепність. Він не схожий на наших ровесників. Не знаю, як пояснити, але його дії, вміння передбачити і перетворити ситуацію на приємну не годяться двадцятитрирічному. Макар відкидається на сидіння водія і поглядає на мене, все ще посміюючись.

— Дякую за вечір, — говорю, коли бачу пропущений від мами. Говорити в машині не хочу, тож пишу смс і збираюся додому.

— Я проведу тебе.

Макар обходить автомобіль, відчиняє мені двері. Таке я тільки у мами з татом бачила і у Марка Аланьєва. Навіть Владик своїй вівці Саші двері не відчиняє.

— До речі, скільки порцій долми було? — це проста цікавість у мені розігралася.

— По три, — відповідає з широкою посмішкою Вітров.

— Що? Та ти жартуєш! Я не могла стільки з’їсти! — ми вже підходимо до потрібних воріт.

— Авжеж. Ти перша жінка, котру мені подобається годувати. Ніяких вимахувань, на кшталт сіна на тарілці, — каже навіть трохи скривившись, а я сміюся, бо теж називаю салати сіном. І тихо тріумфую, ну хоч хтось оцінив мій апетит!

— Мама завжди казала, що мій чоловік не прогодує мене!

— Не хвилюйся, справжня Аріно, я тобі вже казав, навіть якщо компанія батька розвалиться, юристом я завжди грошей зароблю.

І раптом він цілує мене в щоку. Теплими губами торкається прохолодної шкіри, і в мене по спині біжать мурашки. Він уважно вдивляється у мої очі.

— Доброї ночі, Макаре, — кажу трохи тихіше, ніж слід було б, і, натискаючи пару кнопок на кодовому замку, заходжу.