Розділ 11

Зустрічаємося з одногрупниками біля аудиторії. Усі свіжі та радісні. Ще не обтяжені домашками, лекціями, до того ж зі свіжими враженнями — як я провів канікули.

— Що тобі батьки подарували на Новий рік? — запитує Селезньова.

— Ось, — вказую на золотий кулон у себе на шиї. Він відкривається, і там наше сімейне фото. Друга сторона порожня, поки в мене немає ще одного відповідного знімка.

— Дуже гарно, — відповідає вона, розглядаючи серце на витонченому ланцюжку, — а мені квиток на концерт. Я була вражена! Квитки розпродали ще влітку, навіть не знаю, де вони його відкопали! — вона така радісна, емоцій сила-силенна, і я тепло їй усміхаюся.

— Чудово, — кажу щиро, — їздила додому на канікули?

— Авжеж. Як же добре вдома! — видихає Олена, і з мрійливого виразу її обличчя я розумію, що вона вже там, на концерті.

— А концерт коли? Чи вже був?

— У цю суботу! Я так чекаю! — вона навіть у долоні плескає. Кумедна, але дуже щира.

— А мені ось епл вотч подарували, — хвалиться Ксюха, яку, до речі, ніхто не питав, — залишиться в мене навіть за рік, не те що квитки.

— Зніми пару пісень на телефон! — прошу Оленку, щоб підтримати, при цьому повністю ігноруючи Федорову. — Я теж уявлятиму, що слухаю «Калуша» наживо.

Селезньова знову світиться й киває, а до нас підходить Тая.

— А тобі що наш викладач подарував?

— Яка тобі різниця, Ксюшо? — спокійно тримає удар моя подруга. Вона вже не та м’якотіла дівчинка, яку з неї зліпили батьки.

— Ну як… цікаво, — та веде плечима, але погляду не відводить.

— Коли менше знаєш, спиш спокійніше, — з м’якою посмішкою відповідає Тая, а я пирскаю.

— Навчи мене так культурно відшивати людей, — шепочу Жаровій на вухо, і ми сміємось.

— Таю, — знову чіпляється Федорова.

— Ксюх, — повертаю голову в її бік, — а ти вже сесію склала чи, як і раніше, претендентка на виліт? — вона мені набридла, чесслово. — Якщо ні, то прибережи свою дотепність для Кожедуба.

— А ти що, її адвокат? — кидається й сичить. Наче дочекалась, нарешті, реакції.

— Я краще. Все, Ксень, відчепися. Не маю на тебе настрою, — і пирхаю, махнувши рукою.

Прибігає староста, відкриває аудиторію. А я все ще про себе лаюся з Федоровою. Це ж треба такою гидотною бути!

Сьогодні полегшена версія лекцій. Адже викладачі теж після канікул і їм теж ліньки, хоч і розгойдуються швидше за нас.

Після перших двох пар маємо відкриту конференцію для тих, хто йде на магістратуру. Тая на магу не йде, і до зали я входжу без неї. Поруч плюхається Вітров.

— Привіт, цікава Аріно.

— Привіт, солоденький, — не глянувши вітаюсь із ним, — ти чому тут? На другий рік плануєш?

— Я знав, що ти будеш, тому й прийшов, — бічним зором помічаю, як він знизує плечима.

На нас обертається й піджимає губи Федорова, що сидить через два ряди попереду. Бачу, як щось шепоче Тані, трохи підводиться, але, знову стрільнувши очима в Макара, все ж таки залишається на місці. Видно, що хотіла б пересісти, але після його прямої відмови біля «Ребра» це було б занадто навіть для неї.

Сидельцев мовить із виглядом знавця. Наче він один у світі пройшов через усі бурі та негаразди й став аспірантом. Нескінченно підкреслює, наскільки був складним його шлях, як багато він старався і дерся, щоб досягти цієї вершини, і не втрачає можливості згадати, який вдячний стінам рідної альма-матер за надану довіру. Після розсипається в подяках ректорату, деканату та окремо Борису Петровичу Рябову, нашому декану. Його виступ — справжній фарс. Чутно зітхання студентів, Макар навіть рукою очі прикрив. Тільки піти ніхто не наважується, все-таки тут присутні всі важливі персони нашої кафедри, а Вітров, судячи з усього, чекає лише одну важливу персону, тому титанічними зусиллями утримує свій зад на сусідньому стільці.

— Давай прогуляємось після пар? — тихо пропонує він, схилившись до мене через п’ятнадцять хвилин конференції.

— Ні, дякую. У мене багато справ, — відповідаю так само тихо, але до нього не нахиляюся й навіть не повертаюсь. Нехай слух тренує, от.

— Невже так багато? Я обіцяю завезти тебе додому, коли скажеш.

Роздумую й таки негативно хитаю головою. Не потрібен мені легковажний Попутний.

Вийшовши із зали, потрапляю в потік студентів, що неслися в різні боки, і, озираючись, помічаю, що Вітрова затримав хтось із викладачів. Швидко піднімаюсь сходами, але, навіть коли ховаюся за поворотом, відчуваю на собі погляд. Здалося, мабуть. Залишилося відсидіти лише одну лекцію, і я вільна, як… птах. А птахи дружать із вітром?

Звільняємося рано, сонце яскраво б’є у вічі, відбиваючись від снігу. Я підводжу голову до нього та посміхаюся. Люблю це відчуття: зовні тепло, а всередині холодно. Додому після пар зовсім не хочеться, тому приймаю запрошення випити кави у Таї.

— Найкорисніше було, коли говорив Рябов, — ділюся враженнями, сидячи на кухні в Жарової.

— У нього просто багато досвіду й він не малюється, — тут і Марк із нами. Той рідкісний випадок.

— А ти відмовився давати промову чи?..

— Так, не схотів. Занадто багато роботи поза вишем зараз, — він відволікається на дзвінок і виходить. Ми залишаємося самі.

Марк Аланьєв — дуже затребуваний аналітик. Його наймають власники великих компаній нашої країни та Європи, тож викладання для нього скоріше хобі.

— Ви ще не плануєте з’їжджатись?

Тая кидають погляд на двері, за якими зник її наречений.

— Поки що ні. Ми не поспішаємо, — замріяно посміхається подруга, а я киваю. Головне, що вона щаслива.

Виходжу з під’їзду Жарової, коли вже сутеніє. Автобусна зупинка за п’ять хвилин ходьби, а поки доїжджаю, щоб пересісти на інший автобус, поки він везе мене за місто, додому, зрештою, повертаюся досить пізно. Марк поїхав раніше на якусь дуже важливу зустріч, навіть запропонував підвезти, тільки нам із Таєю хотілося ще побалакати. Не знаю, чому не викликала таксі, чого ж вже тут.