Розділ 10

Новий рік зустрічаю разом із товаришами. Не знаю, що там навирішував мій брат, але батьки вирушили до друзів, попередньо заїхавши до них із Олександрою.

І я, вирядившись у білу сукню, пів вечора витративши на завивку локонів та макіяж, викликала машину та поїхала в орендований на два дні приватний будинок.

Чесно кажучи, всім нутром чекала, що приїде Попутний. Занадто часто ми з ним стикаємось останнім часом, але ні.

«З Новим роком, цікава Аріно», — надіслав він о 00:03, і я відповіла лаконічне «З Новим роком, Макаре». І лише потім зрозуміла, що вперше за всі контакти з ним я назвала його на ім’я. Вперше не глузувала. Не назвала солоденьким чи попутним… Ніч у всьому винна, мабуть, новорічна. Чарівна…

Пізніше з обговорення батьків я дізналася, що Вітрови разом із Латаєвими — вони, виявляється, знайомі з дитинства й дружать сім’ями — поїхали в далекі теплі краї валятися на пляжі й пити охолоджувальні напої, поки всі нормальні люди ходять снігом і п’ють зігріваючі. Ну то гаразд, куди нам до вершин. Тож приймаю келих червоного з рук Степана Коваля, Машиного однокурсника, та приєднуюсь до дівчат.

За недовгий тиждень заслужених канікул я нарешті поговорила по телефону з братом і тепер знаю, що Олександра таки не вагітна і вони чекають на мене в гості найближчим часом, коли мені буде зручно. Я, звичайно, обіцяю бути. Тому що, які б емоції в мене не викликала вівця Саша, Влад мій брат і ним залишиться. Хоч замість мізків у нього тепер овеча вовна.

Встигла зателефонувати дівчатам у скайпі й випити з ними вино по мережі. Це, до речі, було кумедно. Нас було шестеро, ми сміялися й багато жартували, обговорюючи все на світі, але ретельно оминаючи тему навчання. Канікули все ж.

Ще у вихідні до нас приїжджала погостювати Тая. Спочатку ми їздили з гори на санчатах, а потім намагалися відвадити місцеву шпану.

— Дівчатка, та не бійтеся, ми не кусаємось, — звернувся до нас один із них.

— Будь ласка, йдіть куди йшли, — відповіла я ввічливо.

— Та ми тільки познайомимося, — вів далі він.

— Так-так! А потім відігріємо вас і подбаємо, — підтакнув ще один, решта зареготали. Їх було п’ятеро, а ми якраз йшли додому й виходили з лісу.

— Дякуємо, не варто! Нас має зустріти сім’я, — Тая намагалася зберігати спокій, але, щиро кажучи, нервувати ми почали обидві.

— Та що ти така мовчазна, лялечко? — смикнув мене за рукав той, що говорив першим. Білобрисий, у потертій куртці й поношених дрантяних кросівках, худорлявий, але в порівнянні з нами все одно сильний.

— Руки прибрав! — крикнула я, вирвавши руку й штовхнувши його в груди. Це від страху, але зовні я зовсім не виглядала наляканою.

— А ти нахабна мала. Люблю норовливих, — посміхнувся білобрисий жовтими зубами. Інші якось віддалік трималися. Може, неприємностей не шукали, а може, їм було не цікаво.

— Хлопці, давайте ми просто підемо і все, — ствердно сказала Тая. Її голос тремтів.

— Ой, ні. Давайте ми краще спочатку пограємося, а потім уже ви підете. Або ми вас підвеземо.

Хлопці розпалювалися все більше й більше, наша безпорадність їх бавила, допомагала відчути себе сильними. Навіть всесильними. Наче наша доля в їхніх руках. Так воно й було. Слова не діяли й розмови не допомогли б, а сили богатирської у нас, на жаль, не було.

Нас врятувало диво. Тато поїхав до магазину, бо на вечір ми планували смажити м’ясо, а вугілля скінчилося. Зазвичай ми їздимо іншою дорогою, вона коротша, але починало сутеніти, і тато вирішив забрати нас із гірки.

На той час вони вже обступили нас півколом. Зрозуміли, що боятися варто лише перехожих, тому й взяли нас у кільце.

— Дівчата, все гаразд? — батько швидко вийшов із машини, як тільки помітив навколо нас незнайомих хлопців.

— Так, тату! — голосно вигукнула я й потягла за собою Тасю. Шпана розступилася.

— Вам чого тут треба? — тато різко звернувся до них. Очі примружені, зуби зчеплені, навіть руки в кулаки стиснув. Ого…

— Просто час питали, дядьку, — з ним розмовляв білобрисий. Він сунув руки в кишені й ніби здувся, навіть на зріст менше став.

— Ще раз спитаєш — мало не здасться, — тихо й уривчасто промовив Григорій Туманов.

Ніколи не бачила тата таким. З цими словами ми поїхали. Потім, уже за вечерею, батьки обговорювали, чи ці хлопці місцеві, чи приїжджі.

— І це елітний район! — нарікала мама.

— Ще раз побачу — вуха їм надеру та поліцію викличу! — лаявся тато.

А ми з Таєю вже заспокоїлися. Адже зрозуміло, що поліція нічого не зможе зробити. Ну, гуляли хлопці, час запитали. А що дівчина злякалася, так полохлива вона! Психолога найняти треба.

— Після випадку з Іллею я вже не така тривожна, — зізнається вона, коли речі зібрані, а Аланьєв сказав, що під’їде вже за десять хвилин.

— Вірю. Поменше би таких ситуацій, у яких жінка беззахисна і тільки й залишається, що молитися на розсудливість того, хто перед тобою, чи хтось поруч опиниться, — обіймаю себе за плечі, здригнувшись.

Знову згадалися чомусь ці мерзотні очі, що нас поглядом із ніг до голови обмацали. Швидко беру себе в руки й міняю тему, бо прощатися на такій ноті не хочеться.

Аланьєв навіть випиває з нами каву й тільки потім забирає додому свою наречену, а я знаходжу в телефоні повідомлення. Повідомлення, від якого чомусь усміхаюся.

«Незабаром я тебе побачу».

Незабаром — це завтра. Бо сьогодні неділя, а завтра — понеділок. А понеділок, як відомо, день навчальний.

Буду вдячна за зірочку, підписку та коментарі! Обов’язково підписуйтесь на авторський аккаунт, на вас чекає багато новинок! 

Це допомагає мені шукати натхнення, аби продовжувати писати для вас,
Ваша Рошаль ♡