Розділ 9

— Ну що, показуй заліковку!

— Така сама, як і в тебе, — скромно каже Тая, але посміхається при цьому на всі тридцять два. — Гаразд, ось!

— Ка-а-айф, — гортаю сторінки, — не дарма пахали! Ти святкуєш із нами чи з Аланьєвим? — питаю, на що вона заперечливо хитає головою.

— З вами, з Марком ми потім… Ну тобто ввечері... — Тая мило червоніє, а я сміюся, в голові відзначаючи мінуси стосунків із викладачем.

Ось один із них: ти ніколи не приведеш його відриватися до своєї групи, бо раніше він приймав у них залік.

— Тоді погнали!

Ми збираємось у невеликому, але затишному пабі. У «Ребрі» смачно годують, а ще самостійно варять пиво. Я пиво не дуже, але пшеничне іноді можу, тому робимо замовлення та продовжуємо базікати. Нас тут чоловік п’ятнадцять, хоча в групі двадцять п’ять. Хтось не захотів іти, хтось обрав повалятися після сумлінних тижнів навчання, а хтось не склав, як Ксюха Федорова, наприклад. І замість веселощів тепер… Та ні, сліз не пускає, а повзе сюди. У-у-у, зміюка.

— Привіт, — улесливим голоском починає вона, ніби не бачилися в аудиторії пів години тому, — ось вирішила-таки повестися на Танчині вмовляння й прийти, — киває на Лебедєву, що сидить за нашим столом і явно здивована від останніх слів.

— Ну падай, коли прийшла, — кидає хтось, і хлопці приставляють їй стілець.

А я все зрозуміти не можу, що це за сила небесна змусила заревану через невдачу на іспиті Кожедуба Ксюху вмитися, швиденько нафарбуватися і з’явитися сюди, як ні в чому і не бувало. Я чесслово взагалі не знаю, як можна було в Кожедуба завалити! Там якщо хоч щось знаєш, то поставить. Дідусеві років шістдесят уже, йому просто слухати пів життя одне й те ж саме набридло. Але все стає на свої місця, коли розмови за столом стихають і звучить різке «Привіт». Повертаюся за інерцією й натикаюсь на погляд синіх очей, що дивляться просто в мої.

— Гей, а ви що тут забули? Ми взагалі-то вирішили зібратися групою! — не витримує Голуб. І я на його боці. У нас свої посиденьки.

Король, звісно, тут зі своєю свитою. Я й так ті лічені рази, що бачила його одного, мало не зомліла.

— Та ти не кип’ятись, Петю. Ми теж свої, — посміхаючись плескає по плечу гидкуватий Мишко.

— Я Коля. І ще раз мене торкнешся, я тобі твої руки…

— Ну все, досить, — птахом миру сідає на це гніздо Ксенія, — хлопчики, ми справді зібралися групою, — дивиться вона на побагровілого Кольку та ще двох наших хлопців, — але ж ніхто не буде проти компанії, правильно? Місця всім вистачить, я вважаю, — вона встає й ходою від стегна проходить до Макара.

Я сторонній спостерігач, але чомусь радію, коли Макар трохи від неї відходить і повертається до свого супроводу. Вони про щось недовго перемовляються, Ксенія стоїть трохи на відстані, але всім своїм виглядом показує, що має до них відношення. Дивлюся на Колю, настрій у нього добряче зіпсувався, Тая вже дістала мобілку, мабуть, зібралася писати Марку, а я розумію, що якщо вони залишаться, то цей бенкет можна згортати. Ми розійдемося, і буде у них із Ксюхою побачення, про яке вона так мріяла. Ксюха, Макар та компашка Макара — чудово.

— То як ви, хлопчики, залишаєтеся? — не витримує наша курка миру і з придихом дивиться на короновану особу.

— У хлопців справи з’явилися. Якщо ви не проти, я б залишився.

— Звичайно, звичайно... — починає Федорова.

Але Макар не звертає жодної уваги на її белькотіння і в мене навіть шия витягується, коли він дивиться на Кольку, простягає йому руку та каже ще раз:

— Не проти?

Голуб, треба сказати, показово дивиться на протягнуту долоню, потім на наших двох хлопців, яким взагалі по цимбалах, їм би пива та поїсти, а потім все ж потискає руку, відповівши коротке:

— Ні.

Я посміхаюся. Кмітливий Попутний. Голуб почувається на коні, дівчата охають, атмосфера розслабляється, і тільки я напружена. Навіть Тася написала своєму викладачеві, що все ок і вона залишиться ще трохи. Вітров бере стілець із-за сусіднього порожнього столу й підсуває його до мене.

— Поміняємося? — питає в сидячої поряд зі мною Каті, та лише знизує плечима і пересідає, і Макар плюхається на місце, що звільнилося.

Катя, варто сказати, одна з небагатьох, кого абсолютно не цікавить ні Вітров, ні хтось ще. У Каті стосунки ще зі школи, тож «цмок» через гру в пляшечку — її максимум.

— У вас що, толстовки однакові? — вигукує Ксюха, і я закочую очі.

Тепер весь стіл зайнятий тим, що розглядає наші з Попутним светри, і я злюсь.

— Якось так вийшло, — відповідаю, сподіваючись, що цього буде достатньо.

 — Це свідчить про те, що Аріна має неймовірний смак, — коментує Вітров.

Федорова надуває губи й відвертається до Таньки, вдаючи, що захоплено балакає. А нам нарешті приносять їжу.

— Вибачте за довге очікування, — починає хлопець у чорній футболці та оливковому фартуху, — у вас велике замовлення, і, щоб подати все всім одночасно, трохи затримали видачу.

Під наше різнобійне «Нічого страшного» офіціанти ставлять перед нами страви. У дівчаток переважно салати, у когось брускетти, у хлопців чіпси та пиво, а в мене… рулька.

— І ти все це з’їси? — здивовано витріщає на мене очі Таня.

Макар не встиг нічого замовити, у Таї якась трава, і серед них я виглядаю ненажерою, тільки кого це хвилює? Точно не мене!

— Звичайно, — відповідаю їй, — у мене ще фрі була, — нагадую офіціантові, і він ставить переді мною картоплю.

— Мені так само, як і дівчині, — Макар навіть меню не відкриває, але голосно сковтує.

— Страва готується тридцять хвилин, — сповіщають його, на що Вітров піджимає губи.

Зрозуміло, що дивитися, як їдять інші, та ковтати слину — справжнє блюзнірство.

— Розріжте нам навпіл, будь-ласка, цю і наступну, — не знаю, навіщо говорю.

Ну, точніше, знаю, звичайно. Нічого такого, просто він голодний і я не зможу хом’ячити, поки на мою рульку дивитимуться такими очима! Але за столом чомусь гмикають. Ой, Ксюха, коротше...