Розділ 7

У понеділок приходжу на пари якась збуджена. Сьогодні дві самостійні та одна контрольна. «Звичайний зріз знань», — сказав молодий, щуплявий аспірант Сидельцев Сергій Юрійович на наше багатозначне «у-у-у». І це були зовсім не крики радості! Аспіранти страшні чим? Правильно, тим, що про них нічого не відомо! Вони трясуться над тим, щоб ближче опинитися до начальства, показати себе в кращому світлі. Виправдати, так би мовити, надану довіру. І те, що для них є «звичайним зрізом», для нас може бути катастрофа рівня дофіга. Так що готуємось і тихо ненавидимо.

— О, зірка наша ненаглядна! — зустрічає мене невтішна Ксюша Федорова, коли я займаю вільне місце. Жарової ще немає.

— А де хліб, сіль, Ксень? Я без цього спілкуватися не буду. Мене, будь так ласкава, почестями зустрічай! — кидаю їй і відвертаюся.

Я знаю, чому вона біситься. Відеозаписи з вечірки гуляють вузівськими пабликами та телеграм-каналами. Звісно, я подивилася й зберегла собі один. Той, де найкраще видно нас із Вітровим. Знімала, мабуть, Катя староста, чи хтось до неї присунувся. На цьому відео Макар дивиться на мене не з глузуванням, як завжди, а з якоюсь чарівною магією. Як у «Попелюшці», пам’ятаєте? «Бібоді-бабоді-бу!» і час тягнеться повільніше, бо Діснеєвську принцесу поглинають чари та емоційне піднесення.

Ось щось схоже на емоційне піднесення відчувала тоді я, разом зі своїм Попутним лакеєм. І це чітко видно на записі неозброєним оком. Так само, як і те, наскільки я здригнулася від несподіванки, коли почула дзвін скла, і яким невдоволеним, майже спопеляючим поглядом зиркнув Вітров на Ксюху. Адже я тоді на звук повернулася і не бачила чоловічого обличчя. Ось і зриває на мені злість тепер ця зміюка. Не кричати ж на кожному кроці, що між нами немає нічого! І це вона ще про знайомство із мамою нічого не знає. Нехай воно вимушене, але якщо відкинути цей жирний нюанс, то її, бідну, взагалі каламутити почне. По суті, я з ним два вихідні провела. Сподіваюся, вона й надалі залишиться у незнанні й ми не викликатимемо швидку всім універом.

— Ти як, Аріш? — запитує Тая, коли ми йдемо на наступну пару. На першу вона запізнилася, тож побалакати не вдалося.

— Та якось дивно все змінюється, чесно кажучи.

— Ага, я бачила запис.

Зупиняюся, щоб дістати мобільний із сумки. Навіщо тільки я його туди закинула після лекції? У мене ззаду хтось врізається, з писком «вибачте» обходить і швидко-швидко тупає далі. Напевно, першак якийсь.

— Що б ти не думала, там нічого такого не було, Тасю, — говорю, насупившись, і подруга, теж зупинившись, підходить до мене. Я зовсім не хочу, щоб вона робила висновки щодо ситуації з відеороликом.

— А я нічого такого і не думала. Я ж на твоїй стороні, Аріно. Що б ти не робила, я тебе підтримаю. Тож мене тільки твої почуття хвилюють, а не цих квочок, — киває вбік, ніби там їхній курник стоїть, а я нарешті намацую телефон і, затиснувши його в руці, вішаю сумку назад на плече. — Пам’ятаю, як вони мене намагалися клювати.

— Намагалися, тільки твій сексі-викладач ясно дав їм зрозуміти, що тебе не можна чіпати. У мене такого захисту немає, але я й сама їм бивні позчісую.

— Бивні — то зуби? — перепитує Тая зі сміхом.

— Зуби в нас із тобою, а в цих родичок родини мамонтоподібних — бивні. Пішли вже. Якщо запізнимося до Сидельцева, він обов’язково скористається можливістю підняти свій рейтинг і почне нас при всіх відчитувати. А це не Артем Лукашин, його я нафіг не пошлю.

І ми відлипаємо від стіни, до якої нас пришвартувало потоком учнів, що снують туди-сюди, і вливаємося в потік.

— А до речі, щодо Лукашина, — повертається Тая, трохи швидше за мене підібравшись до східців. — Аріно, він же з тебе очей не зводить!

— Ага, причому з першого курсу. Спочатку намагався клинці підбивати, але я його швиденько віднадила, — я рівняюся з нею, і ми піднімаємося сходами на третій поверх.

— М-да, уявляю, як ти його віднадила, — невдоволено хитає Тая головою.

— Гей, нічого такого. Але він чомусь пирхнув і пішов, — знизую плечима, — зате більше не підходив. Я ж не винна, що, коли я з ними по-людськи і коректно, до них не доходить!

Насправді все я розумію. Образила тоді Тьомку, але я до нього і так, і так… І «Артеме, я сьогодні не можу з тобою зустрітися, ні, завтра теж не вийде, і післязавтра», і «Артеме, ми не зможемо з тобою гуляти разом, не ображайся, мені зараз не цікаві зустрічі з хлопцями», і «Звідки у тебе мій номер, Артеме? Будь ласка, не дзвони мені більше, якщо це не стосується університету!»

Так він мені потім щодня надзвонювати почав! То у нас пару перенесли, а за пів години вже знову на місце поставили. То нам три доповіді задали і в мене, напевно, часу на них не вистачить, і він готовий допомогти. А потім так взагалі прямо додому до мене ввалився, набрехавши нашій Катьці, що я нібито з отруєнням валяюся, а в нього завдання якесь від деканату, яке телефоном, звичайно ж, сказати не можна. Лише особисто! А наступного дня він дзвонив мені, бо в мене, мабуть, від цих трьох доповідей сумка важка, і він із задоволенням мене зустріне й допоможе дотягнути аркуші. Ну дістав!

Тож, коли Артем Лукашин, моя особиста приставуча п’явка, підійшов до мене після пари через ще одну якусь там нісенітницю, я вже не витримала! Кричала так, що він аж почервонів! Дякувати Богу, одногрупники вже встигли вийти. І Таї я не набрехала, Лукашин реально думав, що це я собі так ціну набиваю й кокетую з ним!

— Коротше, якщо ти ще раз підійдеш до мене, шалений шматок м’яса, від тебе одні ріжки та ніжки залишаться! Я тебе покусаю! Ще й так, що тобі не приємно буде, а боляче! І це не флірт! — прокричала я останнє в його обличчя й вийшла з аудиторії.

Більше Артем не діставав, тільки завжди виділяв мене з натовпу. Коли міс-універ обирали, він сказав на всю аудиторію, що хто, як не я, має перемогти. Потім обурився, що мені англійську на другому курсі автоматом не закрили. І ще по дрібницях. Я знала, що він закоханий у мене, всі це знали, але мені Лукашин не подобався, особливо після того, як став п’явкою.