Розділ 6

Ранок суботи зустрічає мене головою, що розколюється і мамою, що стукає в двері.

— Доброго ранку, ти хочеш зі мною у торговельний центр по магазинах, чи так і валятимешся?

Цього виявляється достатньо для того, щоб стягнути мене з ліжка. І мама про це знає. Запиваю водою таблетку ібалгіну та несуся у ванну. Дивно навіть, начебто й випила не так багато, а голова чавунна. Сидячи на пасажирському сидінні маминого Ніссана, встигаю розмовляти з нею про все на світі і гортати стрічку інстаграму. У запитах вже без подиву знаходжу повідомлення з лівого облікового запису:

«Бачу, ти погано мене зрозуміла. Приготуйся!»

До чого готуватися, не зрозуміло, та блокувати не поспішаю. Я майже впевнена, що це Федорова, і, якщо мій здогад підтвердиться, спати міцно вона перестане. Я мирна, але не варто пхати голову в зашморг.

Мама паркує машину біля «Оушен плази», і вже за кілька хвилин ми вклинюємося у натовп таких же охочих відвідати ТЦ у вихідний день.

Помітивши в одному з магазинів круту толстовку, мчу туди. І що, що магазин чоловічий, якщо мені подобається ця річ? Моя рука вже тягнеться до вішака з заповітним светром, як його хапає хтось квапливіший. Розвертаюся з ввічливою усмішкою, і вона одразу тьмяніє, варто побачити, хто переді мною.

— А ти справді не така, як інші дівчата, Аріно.

— Привіт, солоденький. Будь ласкавий, віддай красивій дівчинці толстовку. До того ж вона все одно тобі мала. — Кажу, дивлячись просто в очі нахабному Вітрову. Так і тягне взяти у фокус по-чоловічому красиві вуста, які вчора так і не торкнулися моїх, але я із силою блокую це бажання.

— Солоденький? Таким ти мене уявляєш, га? — шкіриться цей блазень, а я спалахую.

— А до тебе тільки зараз дійшло, як я тебе називаю? З десятого разу? — піднімаю брови у щирому здивуванні. В умисне щирому, взагалі-то. Не зізнаватися ж йому, що я вчора пів ночі про його вуста думала. Відповісти Попутному не вдається, бо до нас уже підійшла моя мама.

— Арішко, ось ти де. Туфлі мені не підійшли, залишилися тільки великі розміри, — і, побачивши поруч зі мною Макара, повертається до нього. — Здрастуйте, я Христина, мама Аріни, а ви...

— Я Макар Вітров, дуже приємно. Ми з Аріною навчаємось в одному університеті, — каже довірливо, а потім раптом: — Хочете кави?

Що? Кави?! С глузду з’їхав? Дивлюсь на Вітрова на всі очі, а він лише мило посміхається. Навіть бровою в мій бік не повів. Від нахабного хама не залишилося й сліду, переді мною зараз просто таки зразковий хлоп! Точніше, перед Христиною Тумановою!

— Звичайно! Приємно познайомитись, Макаре, — відповідає та, яка, вочевидь, вирішила, що зі мною Вітров каву вже погодив.

Хочу відмазатись, та Макар уже вішає на місце ту саму толстовку і, роблячи галантний жест рукою, пропускає нас до виходу.

От же ж шельма!

Спускаємося ескалатором і приземляємося за один з невеликих круглих столів у «Хачапурі та Вино».

— Моя дочка любить це місце. Ви знали, Макаре? — згадує мама, ніби між іншим.

— На жаль, не знав, — м’яко посміхається Вітров, — але приємно, що наші смаки схожі. Мені теж дуже подобається цей ресторан, долма тут просто пальчики оближеш. І я був впевнений, що не впаду в болото, запросивши вас сюди.

Слова потрапляють точно в ціль: мама посміхається тією самою своєю посмішкою, коли їй щиро приємний співрозмовник, а у мене, здається, тільки пара з вух від гніву не йде! Який піжон, га?!

— Ви навчаєтесь на економічному, Макаре?

— Ні, я майбутній юрист, уже закінчую магістратуру і трохи підробляю, — просто відповідає він, коли офіціант, прийнявши замовлення, віддаляється.

— Це дуже похвально.

— Я пішов батьківським шляхом, — підтримує бесіду Вітров, я в цей час розглядаю візерунок на масивному дерев’яному столі. Невимовно цікаво.

— Знайомо, — мама киває і відкидається на спинку фігурного крісла, — ми лікарі. Мій батько був хірургом, а батько Григорія, мого чоловіка, педіатром. Ми з Григорієм стоматологи та наш старший син теж.

— Навіть трохи дивно, що ви відпустили Аріну на економічний.

— Це ж її життя, — знизує плечима вона, і розмова переривається, бо офіціант якраз приносить салати та фреші нам, а Попутному долму. І я сковтую.

А Макар розглядає мене так, наче вперше побачив. Він сидить ліворуч від мене, мама праворуч, і дуже сподіваюся, вона не помітила, як я штовхнула ногою його ногу. Вітров усміхається, але погляд відводить і приймається нарешті за свою долму. Як же вона пахне, їжака тобі на пʼяточку! Але я зі спокійним виглядом жую сіно, тобто листя, яким є мій салат.

— Аріно, сьогодні в прокат вийшов «Аквамен». Не хочеш сходити на прем’єру? — звертається він до мене під зацікавлений погляд мами.

Ще б пак, тут прямо серіал розвертається!

— Я б з радістю, ось тільки на сьогодні у нас заплановано багато справ, і я не хотіла б їх відкладати.

Мама киває, підтверджуючи інформацію про шалено важливі неіснуючі справи, і Макару, як справжньому джентльмену, котрим цей фазан намагається здаватися, виявляється цього цілком достатньо. Він піднімає руку і просить офіціанта розрахувати нас. Треба ж, який тямущий.

— Прошу вас, не ображайте мене, — спокійно каже мамі, коли та тягнеться до сумочки, щоб дістати гаманець. Вона, звичайно ж, як заведено для леді, не сперечається і киває. Я не мама й ні в дідька не леді, але теж киваю.

З’їздили до ТЦ… Виходимо з ресторану та прощаємось. Ми з мамою йдемо до паркування, а Попутний туди… Ну куди йому там треба.

— Приємний хлопець, — ділиться, виїжджаючи з парковки.

— Мабуть, — знизую плечима, витріщаючись у вікно.

— І він тобі подобається.

— Чому ти так вирішила? — я надто різко скидаю голову для того, кому все одно, чим і видаю себе з тельбухами.

«Це ж Христина Туманова, Арі, вона тебе найкраще знає!» — кричу про себе і закочую очі.

— Щоразу, коли ми приходимо в «Хачапурі та Вино», ти замовляєш долму. І фільмом цим «Русалочка навпаки» усі вуха мені продзижчала.