Розділ 3

— А я хотіла на вечірку сходити. Нехай і не відчуваю світлих почуттів до Ксюхи, та душа вимагає розслабитися, — говорю Таї, коли ми сидимо на диванах другого поверху.

З розкладом знову плутанина, й у нас вікно. Завтра п’ятниця, і від розмов одногрупників стає лише прикріше. Всі будуть веселитися, а я допомагатиму мамі у підготовці до вечері з вівцею.

— Коли батьки не на твоєму боці— це боляче, — задумливо промовляє Тая, а я киваю. Шкода, що з її пам’яті досі не стерлася її рідня.

— Так, але це трохи інше, — м’яко ухиляюсь, бо знаю: вона не любить вдаватися до подробиць. Для оточуючих її фраза — просто фраза, але не для мене, проте реагую так, як Тая чекає — не піднімаю тему. Вона все вже пережила, а якщо захоче поговорити, то мої вуха завжди в її розпорядженні, та у будь-якому разі Владу ніхто нічого заборонятиме. Просто хочеться, щоб він був щасливим. Він же ж мій брат.

— Тут я тобі не порадник, але ж ти не знаєш, яка ця Саша, коли вони удвох.

— Можливо, ти й маєш рацію, — нахмурююся. Може, вівця Саша не така вже й вівця? Ой ні, точно вівця! — Їжака тобі на пʼяточку! Розклад на сайті з’явився. Не минуло й пів року! — вийшло якось голосно, але наші почали стягуватись.

— На завтра чи на місяць? — це наша одногрупниця Олена Селезньова. Тиха приємна дівчинка.

— Знизу є приписка «постійний розклад», — збільшую та простягаю їй телефон. Мій мобільник пройшовся по руках та перейшов до Таї.

— Два рази на тиждень у нас логіка після юристів у двадцять другій. Раніше була першою парою, тепер третьою, — озвучує так, щоб тільки я чула, і віддає мені смартфон, який я ховаю в кишеню джинсів.

Одногрупники розходяться, повз снують учні та професори, обов’язково хтось підходить до розкладу, що висить на стіні. Хоч і зробили електронну версію на сайті, але, по-перше, як ми вже встигли протестувати, працює вона ще не зовсім впевнено, а по-друге, що вдієш? Звичка!

— І що? Третя, то третя, — а потім до мене доходить! Надутий вітром Вітровий — юрист! Закочую очі і бурмочу, — мені все одно.

— Ага, тільки он він іде, Аріно.

Обертаюся, як за інерцією. Так і є. Крокує в оточенні свого супроводу. Макар про щось жваво торочить з Мишком, але це доти, доки його очі не беруть у фокус мене. Краще б повилазили. Неквапливою ходою, як барон, не менше, він прямує до мене.

— Привіт, крихітко, — вітається звично. Для нього звично.

— Слухай, ти без своїх провідників заблукати боїшся? Та й ім’я моє пора б уже дізнатися.

Його коронована дупа такого явно не чекала, хоча не завадило би вже й запам’ятати, що я, побачивши його, калюжкою не розтікаюся.

— Ти чого така зухвала, не задовольняли давно чи шо? — кричить хтось із його причепу.

— Рота закрий, — спокійно промовляє Макар. Звертається не до мене. Голос трохи голосніший, навіть голову не повернув, а довкола тиша, — гарного тобі дня, Аріно. — І дивиться пильно. Але недовго, а потім йде — і навіть дихати стає легше.

— Він мене зробив, Тась, — шепочу якомога тихіше, бо після короткої розмови з Вітровим увага до нас підвищена. Проходять і очима так зацікавлено луп-луп.

— Але й заступився за тебе, — зауважує подруга, а я киваю.

— Не знала, що відає, як мене звуть. Крихітко, крихітко! — махаю руками, напівпошепки пародіюючи голос королевича. — Думала, це щоб імена не запам’ятовувати… Не те щоб це щось означало... Він все одно пеньок неотесаний.

Прикрість у голосі приховати не вдається, навіть не розумію, звідки вона взялася. Я просто не люблю програвати, от і все. Добре, що вікно закінчується і ми вирушаємо до аудиторії. Це перериває мій безладний потік мекання. Тая хоч і мовчить, але щось таке є у погляді. Наче вона знає про мене щось, чого не знаю я. Може, і я знаю, ось тільки знати не хочу?!

Додому приходжу о шостій годині. Професор запросив Жарову до ресторану знайомитись з батьками, от ми й шопилися. Виявляється, батька Марка Тая вже бачила на конференції у Берліні. Спочатку хотіла запитати, що за чоловік дивно на неї поглядає, потім за іменем пазлики склала, і Аланьєв пізніше сам в розповіді про родичів підтвердив здогад.

— Не хотілося б зависнути тут до вечора, — зітхає подруга, коли ми не знаходимо нічого підходящого від слова «зовсім» у перших двох бутіках.

— Магазини — це завжди не швидко, — проходимо в скляні двері наступного магазину, і я обертаюся, щоб підбадьорливо посміхнутися Тасі.

Знищуючим поглядом відправляю назад на місце зголоднілих консультанток, що вже кинулися до нас, наче розлючені кицьки. Шлях відкритий! І тепер ми спокійно йдемо до стійки з одягом, що нас зацікавила.

— Ти вже профі!

— У шкільні часи я допомагала мамі сортувати документацію за файлами, — розповідаю, розглядаючи коктейльну сукню кольору беж, — робота нудна, але мені за неї заплатили. Перший куш, так би мовити, — повертаюся до подруги, показую бежеву знахідку і вішаю назад після негативного хитання головою, — прийшла в дорогий бутік витрачати чесно зароблене, а впхнули мені брак. Я на цей піджак місяць ходила облизувалася! Добре, мама в мене не тютя, прийшла та провела з ними виховну бесіду.

— І що, так просто поміняли? Через скандал?

— Вона й не скандалила. Зажадала повернення, а коли їй почали розповідати, що це ми піджак удома зіпсували, пообіцяла підняти галас і пішла. Не знаю, що мама зробила, але подзвонили їй наступного ж дня, вибачалися та попросили прийти. Виявилось, що консультанти щось самі з товаром зробили, а платити дорого. А тут я вся така юна та дурна, от і втюхали. Так що бутіки я любити не перестала, а ось тигриць цих на дух не переношу.

— Не всі ж такі, — Тая бере білосніжну міні та прикладає до себе, дивлячись у дзеркало, — надто коротко, так?

— Так, — киваю, окидаючи прискіпливим поглядом, — якщо на побачення, нормально, а на знайомство якось занадто, — Тая знову зітхає і вішає сукню на місце, — мабуть, ти маєш рацію, не всі такі, — повертаюся до розмови про консультантів. — Але перевіряти більше не хочеться.