Розділ 2

— Добре вчора посиділи, — звертаюся до подруги, коли ми піднімаємося сходами в двадцять другу аудиторію, — взагалі треба частіше збиратися, Тай. Тому що відтоді, як ти стала без десяти хвилин Аланьєвою, бачитися ми почали набагато рідше. — Я без докору, але Тая м’яко посміхається.

— Ми ще все надолужимо, Арішко. Чесно-чесно, — обіцяє вона перед тим, як повернути за ріг.

— Чесно-чесно, — перекривлюю і ловлю в натовпі поглядом Настю Слинько, з якою маю спільний проект із галузевої економіки. Четвертий курс, все серйозно, справи-справи. Підіймаю руку, щоб помахати Насті, та врізаюся у щось.

У щось, що каже:

— Привіт, крихітко.

— Бувай, солоденький, — скидаю голову і відходжу назад на пристойну відстань. Таку, де я не відчуваю його парфуми. Непогані, до речі.

— Я чекаю на побачення, красуне! — голосно каже, нікого не соромлячись, Вітров і додає трохи тихіше, без усмішки в голосі: — А я не люблю чекати.

— Раджу запастися зеленим чаєм та облаштувати підвіконня пледом, щоб очікування було комфортнішим. Бо чекати тобі доведеться вічність. — Кривлю губи в єхидній посмішці та, обійшовши короля, а слідом і весь його численний почет, прямую до Таї, яка на мене чекає. Зі Слинько потім.

— То він чого? — питає Жарова, округливши очі. Звісно, вона знає його. Його всі знають.

— Не маю жодного уявлення. Причепився якогось дідька з учорашнього дня. Дратує, — пирхаю і оглядаюся на всі боки.

На нас усі витріщаються. І якщо Жарова до популярності звикла після того, як напнула на палець цеглину Марка і всі зрозуміли, що їхні стосунки — це не переспати і не на тиждень, то я ні. Тим не менш гордо скидаю голову та йду коридором вишу, ніби по червоній доріжці, як богиня, ну або Ріанна на крайній випадок. Підходимо до двадцять другої за три хвилини до початку пари. Лекцію з логіки веде худорлявий дідок Кожедуб, який завжди спізнюється. Так що ми з Таєю без усілякого сорому приземлюємо свої п’яті точки на місце другого ряду, що вже стало нашим.

— Гей, Арі, приходь на вечірку у п’ятницю, га? — каже Голуб, перегнувшись через третій ряд і запхавши свою голову між нами.

— У кого? — повертаюся до нього. Я давно ніде не тусувалася великою компанією. Якщо ми й збиралися, то з Таєю вдвох і одного разу до нас приєдналися Аланьєв і мій брат Владик, з яким ми досить близькі. Тож я б із задоволенням виправила становище та розбавила навчальний тиждень.

— У Ксюхи Федорової, — киває у бік тієї, кого раніше ми звали Маркофанаткою.

— Подумаю, але дякую.

— А мене не кличуть… — з усмішкою промовляє Тая, коли Коля вже приземлився на своє місце. Не впевнена, що університетський пліткар не гріє вуха, даремно, що пацан, але ж не знаками перемовлятися!

— А ти б пішла? — схиляю голову набік.

— Ні.

— Ось тому й не кличуть. А ще тому, що ти наречена викладача, — оголошую прописні істини. Тая знизує плечима, а в аудиторію входить Кожедуб, тож ми відкриваємо зошити та закриваємо роти.

Після пар заглядаю до кав’ярні за міні-піцею. Вона дивна, але мені чомусь подобається. Тая вже поїхала разом зі своїм викладачем, а я чекаю на брата. У Влада якась термінова розмова. Мабуть, настільки термінова і важлива, що він навіть готовий забрати мене з універу, хоча живе і працює в іншому кінці столиці. Беру їжу, щоб думалося приємніше, й кави, щоб писалося ясніше, і дістаю конспект із злощасної галузевої економіки та починаю будувати графік. Хоч до Слинько я сьогодні не дійшла, та проект здавати вже наступного тижня, а в нас ще кінь не валявся. У цьому півріччі викладачі як з ґлузду з’їхали. Надворі жовтень, а в нас уже цілковитий завал. Студенти завивають так, що їх у деканаті чути. Якщо четвертий курс таке пекло, то що на п’ятому буде? А на шостому… Половина наших після двох місяців навчання заявили, що не йдуть, а я б рада підтримати, ось тільки закінчити хочу, щоб уже не озиратися. Та й, до того ж, мені подобається вчитися.

Підіймаю очі, бо через два столи від мого падає стілець. Мишко Латаєв, головний придворний блазень Вітрова, зважаючи на все, врізавшись зніс його.

— Молоді люди, може, очі ширше розкривати навчимося? — кричить Ліда Павлівна, головна на роздачі. Не знаю, чому її називають головною, адже, в кого їжа, той головний за замовчуванням. Та й на роздачі завжди вона чи змінниця, другорядних немає.

— Вибачте, не помітив.

— А, то ти, Мишко? Нічого-нічого, — міняється в обличчі мегера та відкидає убік рушник, яким натирала тарілки, кудись за межі мого бачення. Фу, воно ж має бути чистим. Сподіваюся, хоча б на стіл приземлилося. — А Макарчик де?

— А Макарчик скоро підійде, — нудотно-солодким голосом відповідає Мишко й дивиться на мене впритул.

І ось тут я розумію, що треба вшиватися, та діставшись до зупинки, видихаю,.

— Ну ти де? — обурююсь, коли брат знімає слухавку.

— Під’їжджаю вже, Аріно. Де твоє терпіння?

— У кафетерії забула. Давай вже.

Я не хотіла хамити йому, чесслово, але мені дуже треба звідси виїхати. Поки деяких осіб сюди попутним не принесло.

— Залазь, липучко, — командує Влад, зупиняючи переді мною машину.

— Це прізвисько застаріло, ховрашку. Нагодуєш бідну студентку обідом? — пристібаю ремінь безпеки.

Липучкою я стала, коли мені було чотири і я хотіла гуляти з його крутою компанією десятирічних дорослих пацанів, а мене, звісно, не брали. І після важких для мого тендітного сестринського серденька відмов Владик став ховрашком. Він паркується біля «Фаршу», де готують нереальні бургери, і цим заслуговує на мої овації. Що-що, а поїсти я люблю. Сівши за столик та зробивши замовлення офіціантці Марині, якщо вірити бейджу, я складаю руки, як золота медалістка, і звертаю всю увагу на брата.

— Загалом, Аріно. Я одружуюся.

Він це говорить різко та без підготовки. Коректністю Владик, як і я, не обдарований. У крайньому випадку, поза стоматологічною клінікою. Добре, що я лимонаду не сьорбнула, який поставили переді мною пару хвилин тому, а то зараз би все виплеснулося на його штани.