— Гей, красуне! Красуне! Та ж обернися, стій! — кричать ззаду, і я навіть чую, як сигналять, тому й обертаюсь. Бо цікаво побачити ту саму неймовірну красу, на адресу якої кричать компліменти. Гучно кричать. На всю вулицю, а у мене ж голова болить!
— Ну нарешті! — награно зітхає переслідувач. Награно, бо він не біг, а їхав на ікс п’ятій. — Ти що, не чула мене?
— Чула, і не тільки я. Он подивись, ще пів кварталу чуло! Тобі чого взагалі? — огризаюся. Не визнавати ж мені, що не чекала уваги короля університету, за яким конала перші пів року першого курсу.
— Мене Макар звуть, але ти, певно, знаєш? — усміхається своєю красивою обеззброюючою посмішкою. Адже усвідомлює, гад, як на дівчат діє. Не одні труси за допомогою одного свого зубоскальства зняв.
— Не знала, — нахабно брешу, — але тепер знаю. І що?
— Падай, крихітко, підвезу.
— Ой, ні, щира дяка, ми вже й самі не в тім’я биті, якось зеленим другом додому дістанемося. А ось, до речі, і він. Ти зачиняй вікно, Макаре, а то вухо застудиш, — киваю йому і біжу на зупинку до свого автобуса.
Шалено задоволена собою, пікаю телефоном, оплачуючи проїзд, і плюхаюся на вільне сидіння. Ка-а-айф. Відшити Макара Вітрова. Раніше мені здавалося це романтичним: Вітров і Туманова, взяти подвійне прізвище і насолоджуватися... тут в моїй голові проноситься звук згортання відеоплівки, і я згадую, як дізналася, який він все-таки бабій! Він же все, що рухається... кхм... ну зрозуміло, загалом, що повністю відповідає своєму прізвищу. Вітряний і заносить його на всі боки попутним. Ех... А мені вірного треба обов’язково. Тепер я над прізвищами не замислююсь, головне, щоб не Криволапко чи Бухар… І Аланьєв. От в усьому викладач нічого, і мужик дбайливий, Тайка геть щаслива бігає, але прізвище точно дурне! Марк Валентинович Аланьєв — хто це вигадав?!
Смартфон блимає повідомленням. Згадаєш сонце — ось і промінь.
«Хвилин через двадцять уже буду в тебе, все норм, правовідка затримала», — відповідаю Таїсії Жаровій і кидаю погляд у вікно. І бачу… беху Макарову бачу!
І чого вчепився, питається? Він мене скільки часу не помічав, а тут вітром принесло! Каламбур…
Відвертаюсь і заглиблююсь у телефон, але час від часу все одно поглядаю на дорогу і спочатку мені навіть думається, що здалося. Крутої тачки за вікном не бачу і заспокоюю себе тим, що нам виявилося по дорозі і він обігнав автобус. Але зараз! Він знову там.
І, коли я виходжу на своїй зупинці, Макар швидко паркується, витягає себе з тачки і встає прямо переді мною. Вираз мого обличчя, напевно, ошелешений, про це кричить його самовдоволений фейс, при цьому добряче дратуючи.
— Я спізнююся, Макаре. Чого тобі треба?
— Побачення, крихітко. Просто побачення.
— Ти головою зачепився, поки з тачки вистрибував? — спалахую, звузивши очі. — Відчепися від мене і їдь у своїх справах, а я думатиму, що ти мені наснився.
— Отже, мрієш про мене? — лівий куточок його тонких губ піднімається в усмішці.
— Якщо це станеться, я неодмінно звернуся до психіатра, — бурмочу і, обійшовши його, йду до Таїного дому. У нас дівич-вечір, який вже місяць відкладається, та сьогодні ми просто зобов’язані осушити заздалегідь заготовлені дві пляшки червоного.
— Ти підеш зі мною, крихітко. Я про це потурбуюсь, — чую навздогін, але не обертаюся.
Між шалено гарним, але вітряним хлопцем і найкращою подругою з пляшками вина я однозначно обираю друге.
— Арівідерчі, котику! — кричу, піднявши вгору руку і виставивши середній палець.
Аріна Туманова це вам не чергова краля.
• Таїсія Жарова та Марк Аланьєв — головні герої роману "По секрету твоя".
Відредаговано: 03.11.2023