Розділ 1. Технічна перерва у серцебитті. Сирени, бахіли та перші паразити

[ДІАГНОСТИКА МЕРЕЖІ] Виявлено зовнішнє втручання: NPC класу «Медик» та «Поліція». Спроба контакту: Невдала. Статус аудіовиходу: Mute (Вимкнено). Примітка: Суб'єкт намагається взаємодіяти з інтерфейсом через голосові команди. Результат: 0.

Артем все ще намагався усвідомити масштаб катастрофи, і це він не про смерть, а про пляму від кави, коли тишу кімнати порушив механічний жіночий голос. Він лунав не з коридору, а з зап’ястя його трупа.

— Увага! Пульс відсутній, — бадьоро повідомив фітнес-браслет, який Артем купив, щоб почати "нове життя з понеділка". — Зафіксовано падіння. Протокол екстреної допомоги активовано. Виклик служби порятунку через 3... 2...

— Стій! Ні! — закричав Артем-фантом, кидаючись до свого тіла. — Скасувати! Сірі, Алекса, чи як тебе там — скасувати! Я просто відпочиваю! Це медитація! Дуже глибока медитація!

Він тицяв напівпрозорим пальцем в екранчик, намагаючись натиснути "Відбій". Але палець проходив крізь скло, не залишаючи навіть відбитка. Фізика була невблаганна: ефірне тіло не могло взаємодіяти з матерією.

[ЗВІТ ПРО ПОМИЛКУ] Інтерфейс: Сенсорний ввід неможливий. Відсутня тактильна віддача. Рекомендація: Зверніться до адміністратора сервера (Бога/Сисадміна).

— Виклик здійснено, — безжально відзвітував гаджет. — Геолокацію надіслано. Тримайтеся, допомога вже в дорозі. Не забудьте закрити кільця активності.

— Які кільця?! Я мертвий! — вигукнув Артем, хапаючись за примарну голову. — Отже, коли я просив нагадати про день народження мами, ти глючив, а як здати мене в морг — так ми працюємо ідеально? Зрадник. Китайський шпигун!

Він ще кілька хвилин метався по квартирі, намагаючись знайти хоч якийсь спосіб зупинити неминуче вторгнення. Він дмухав на замок, нуль ефекту, намагався посунути стілець під двері, рука пройшла крізь спинку, і навіть спробував закричати у вентиляцію. Це був класичний стан перших трьох днів: він бачив своє тіло, бачив звичні речі, але відчував себе, як у сні, яким неможливо керувати.

А потім сталося те, чого він боявся.

З вулиці долинуло виття сирени. Воно наближалося так швидко і настирливо, що Артем на мить відчув полегшення — хоч хтось живий.

— О, приїхали, — він спробував плеснути в долоні, але ті пройшли одна крізь одну без звуку. — Хлопці, сюди! Я тут, я застряг у текстурах! Двері! Я забув, що закрив їх на верхній замок!

Стук у двері був таким гучним, що, здавалося, вібрували навіть стіни. — Поліція! Відчиніть! Надійшов сигнал SOS!

— Та я б з радістю! — волав Артем, марно хапаючись за ручку дверей. — Але у мене проблеми з щільністю тіла!

Двері, звісно, не відчинилися. Їх вибили. Замок жалібно хруснув під натиском важкого черевика, Артем подумки попрощався зі своєю заставою за оренду, і до квартири ввалилися двоє парамедиків у помаранчевих жилетах та поліціянт...

— Тільки не по паркету у взутті! — закричав Артем, кидаючись їм навперейми. — Я його щойно натер! Бахіли! Де ваші бахіли?!

Але троє чоловіків пройшли крізь нього, наче він був просто холодним протяг. Артем відсахнувся, відчувши дивну нудоту — не фізичну, а якусь… вібраційну. Лікар, кремезний чоловік із втомленими очима, одразу попрямував до крісла. 

— Так, що тут у нас?

Він схилився над тілом. Артем став поруч, заглядаючи через плече медика. Це було сюрреалістично: дивитися, як чужий дядько мацає твою шию, перевіряючи пульс, якого, як підозрював Артем, там уже не було.

— Ну що там? — запитав Артем, нервово тупцюючи на місці. — Скажіть, що це просто глибока кома. Або летаргічний сон. Я читав про Гоголя, таке буває! Давай, дядю, роби штучне дихання! Або дефібрилятор! Заряди мене, як Теслу! Лікар випростався і подивився на годинник. 

— Час смерті — 14:42. Асфіксія. Видно, вдавився.

— Вдавився?! — обурився Артем. — Це був французький мигдалевий круасан! Це гастрономічна катастрофа, а не "вдавився"! Майте повагу!

— Молодий зовсім, — зітхнув поліціянт, оглядаючи кімнату. — Документи є?

Артем безсило опустився на диван, але той не прогнувся під його вагою. Все скінчено. Його списали. Його задокументували. Він озирнувся навколо. Кімната змінилася ще більше. Кольори вицвіли, ставши схожими на стару фотографію сепія. Рухи живих людей залишали за собою дивні шлейфи, ніби світ не встигає промальовувати графіку.

Але найгіршим було не це. У кутках кімнати, там, де тіні були найгустішими, щось заворушилося. Спочатку Артем подумав, що це пил. Але пил не має очей. Це були дрібні, брудні згустки темряви, схожі на волохатих павуків або перегодованих кліщів. Вони сиділи під стелею і на шафі, перебираючи лапками, і дивилися на тіло в кріслі.

— Ей, ви хто такі? — Артем відступив. — Киш звідси! У мене немає домашніх тварин!

Одна з істот — жирна, схожа на слимака з людським обличчям — плюхнулася на підлогу поруч із лікарем. Лікар, звісно, нічого не помітив, лише пощулився, ніби від протягу. Істота потягнула носом повітря.

— Енер-р-ргія… — прошелестіло воно. Голос звучав як шелест сухого листя. — Свіжа… страх… розгубленість… смачно…

Артем згадав лекцію, яку колись слухав на YouTube заради сміху. Там говорили про сутності, які "жеруть" емоції, як тортик з вишенькою. 

— Я вам не тортик! — гаркнув він, намагаючись копнути слимака. Нога пройшла крізь нього, але істота зашипіла і відповзла.

— Тіло забираємо на експертизу, — буденно сказав лікар, заповнюючи папери. — Треба подзвонити родичам. Телефон на столі.

Артем подивився на свій айфон. Екран засвітився від дотику поліціянта. На заставці було фото Артема з Мартою — дівчиною, з якою він розійшовся пів року тому, але фото так і не змінив.

— Не дзвони їй, — прошепотів Артем. — Вона ж скаже: "Я так і знала, що ти погано закінчиш". Не давай їй приводу для сарказму!

Поліціянт набрав номер "Мама". Артем закрив обличчя руками. Тобто спробував. Руки пройшли крізь голову.