Глава 9

Коли двері за останнім мовчазним помічником із їхньої несподіваної «армії» зачинилися, у Бюро загублених речей запанувала тиша. Але це була зовсім інша тиша. Вона більше не тиснула, не ховала в собі напругу чи недомовки. Це була тиша після виграної битви, коли пил ще осідає на поле бою, а серце все ще б’ється в шаленому ритмі адреналінового відкату. Ліна притулилася спиною до краю столу. Вона дивилася на Іллю, який стояв за пів кроку від неї. Його грудна клітка важко здіймалася, а на губах грала якась абсолютно нова, трохи шалена і неймовірно світла усмішка.

— Ти бачила його обличчя? — раптом видихнув він, і з його грудей вирвався короткий, нервовий смішок. — Коли Денис підняв той циркуль. Влад виглядав так, ніби у нього на очах порушилися закони фізики.

Ліна пирхнула, прикриваючи рот долонею, і цей звук став спусковим гачком. Вони розсміялися. Сміялися гучно, щиро, до сліз в очах, випускаючи через цей сміх усю ту напругу, страх і тривогу, які накопичувалися тижнями. Ліна сперлася руками об стіл, відчуваючи, як тремтять коліна. Ілля зробив крок до неї, і, не перестаючи сміятися, притягнув її до себе, ховаючи обличчя в її плечі. Вони стояли так кілька хвилин, просто дихаючи в унісон, поки сміх не перетворився на глибоке, заспокійливе зітхання.

— Знаєш, — тихо промовив Ілля, відсторонюючись лише настільки, щоб зазирнути їй в очі, але не відпускаючи її талію. — Це місце... воно виконало свою функцію. Але сьогодні я б хотів відсвяткувати нашу маленьку революцію деінде. Без запаху старої крейди.

Ліна підняла брову, хоча її очі посміхалися.

— І які в тебе пропозиції, Воронов? Підемо шукати нові дахи?

— Ні, — він похитав головою, і його погляд став серйознішим. — Підемо до мене. Батьки поїхали до бабусі на вихідні, повернуться тільки завтра ввечері. Я... я хочу дещо тобі показати.

Це запрошення прозвучало просто, але Ліна відчула його вагу. Ілля нікого не пускав у свій світ. Влад роками тримав його біля себе, але Ліна була впевнена, що він гадки не мав, ким Ілля є насправді. Погодитися зараз – означало остаточно стерти будь-які кордони між ними.

— Веди, динозавре, — тихо відповіла вона, беручи свій кардиган.

Квартира Іллі виявилася світлою і напрочуд просторою. Але справжнім одкровенням стала його кімната. Коли він відчинив двері і пропустив Ліну вперед, вона мимоволі затамувала подих. Кімната не мала нічого спільного зі звичною барлогою підлітка. Це була майстерня, бібліотека і схованка водночас. Одна стіна була повністю заставлена книжками і вініловими платівками. У кутку стояв старий, але доглянутий програвач і гітара. А стіна над робочим столом...

Ліна повільно підійшла ближче. Вона була суцільно заклеєна скетчами. Десятки, можливо, сотні малюнків, зроблених чорною ручкою, вугіллям, олівцем. Там були будівлі, дивні механізми, детальні замальовки птахів, обличчя перехожих. І раптом її погляд завмер. У самому центрі цієї композиції, прикріплений шпилькою, висів малюнок на сторінці, вирваній із зошита в клітинку. Це була вона. Але не класичний портрет. Ілля намалював її зі спини, в її улюбленому об'ємному кардигані. Вона сиділа на підлозі Бюро, схилившись над коробкою, а з її пальців, переплетених у химерному танці, проростали тонкі, живі гілочки, які тягнулися до горщика з напівмертвим фікусом. Це було так інтимно, так глибоко і точно помічено, що Ліна відчула, як до горла знову підступає клубок.

— Ти малював це... з пам'яті? — прошепотіла вона, не відриваючи очей від паперу.

Ілля підійшов ззаду. Він зупинився так близько, що вона відчувала тепло його тіла вздовж своєї спини.

— Після нашого другого дня в Бюро, — його голос вібрував десь біля її вуха. — Ти тоді сказала, що сортувати все просто в «Різне» це неповага. А я дивився на тебе і думав, що ти — єдина жива річ у тій мертвій кімнаті. Ти вдихала сенс у мотлох.

Він відійшов до програвача. Клацнув тумблер, почулося м'яке шипіння голки, що торкнулася вінілу, і кімнату заповнили перші акорди тієї самої інді-фолк пісні, яку він надсилав їй опівночі. Але зараз вона не була затиснута в пластик навушника. Вона огортала їх зусібіч, глибока і тепла. Ілля опустився на ворсистий килим біля ліжка і поплескав долонею по підлозі поруч із собою. Ліна відійшла від стіни зі скетчами і сіла навпроти нього, підібравши під себе ноги. Вона дивилася на нього. На його відкрите обличчя, на темне волосся, що падало на лоб, на руки, які спокійно лежали на колінах. Між ними більше не було коробок із чужими речами. Не було сарказму, яким Ліна завжди захищалася, коли відчувала себе вразливою. Її броня впала десь там, між малюнком динозавра і цим портретом на стіні.

— Я завжди думала, що мій сарказм це моя суперсила, — раптом тихо сказала Ліна, порушуючи мовчання пісні. Вона дивилася прямо йому в очі, дозволяючи йому бачити свій страх. — Я звикла віджартовуватися від усього, що могло зробити мені боляче. Коли мене відправили в те Бюро, я думала, що це покарання. А потім з'явився ти. І я подумала: «О, чудово, ще один загублений об'єкт, який треба врятувати».

Вона гірко усміхнулася, похитавши головою.

— Але правда в тому, Ілле, що мені не було кого рятувати. Ти врятував себе сам. А от що ти зробив зі мною... Ти витягнув мене з моєї власної порожнечі. Ти показав мені, що бути вразливим це не слабкість.

Ілля слухав її, не кліпаючи. Його темні очі були наповнені таким теплом, що в ньому можна було розчинитися. Він повільно простягнув руку і торкнувся її пальців. Його дотик був невагомим, але Ліна відчула його кожною клітинкою.