Глава 7

Понеділок почався з того самого липкого, неприємного відчуття в животі, з яким зазвичай ідеш на іспит, до якого зовсім не готувався. Ліна переступила поріг школи, і навіть звичний запах свіжовимитої підлоги та дешевої кави з буфету сьогодні здавався їй тривожним. Повідомлення Каті пульсувало в її голові всі вихідні. Вона знала, як працює шкільна екосистема. Бути непомітним це безпечно. Бути мішенню це пекло. Але найгірше це бути тим, хто раптом вирішив вийти з-під контролю місцевого «хижака». Влад не прощав незалежності. Для нього це була особиста образа. Ліна йшла коридором першого поверху, міцно стискаючи лямку рюкзака, коли побачила його.

Ілля стояв біля своєї шафки. І вперше за всі роки їхнього спільного навчання він не виглядав так, ніби намагається злитися зі стіною. На ньому не було звичного безрозмірного чорного худі. Він одягнув темно-синій светр, який підкреслював його плечі, і найголовніше, його навушники були акуратно скручені й лежали в бічній кишені рюкзака. Він стояв рівно. Коли повз нього пройшов хлопець із паралельного класу, Ілля спокійно кивнув йому у відповідь. Це була не просто зміна гардероба. Це була зміна гравітації навколо нього. Він обернувся, ніби відчув її погляд. Їхні очі зустрілися крізь натовп школярів. Ілля тепло посміхнувся: відкрито, без жодної тіні страху. Ліна хотіла пробитися до нього, схопити за рукав і затягнути в найближчий порожній клас, щоб попередити про Влада. Але пролунав різкий, пронизливий дзвінок на перший урок, і потік учнів безжально розніс їх у різні боки.

Велика перерва завжди була часом перерозподілу влади. Ліна спеціально відпросилася з кінця другого уроку, щоб знайти Іллю. Вона знала, що Влад та його компанія зазвичай збираються біля запасного виходу біля спортзалу: там не було камер, і вчителі туди майже не заходили. Вона безшумно наблизилася до важких протипожежних дверей і завмерла, притиснувшись спиною до холодної стіни. Її серце гупало так сильно, що здавалося, луна йде коридором.

— ...ні, ти поясни нам, братику, бо ми щось не розуміємо, — голос Влада вібрував від удаваної турботи, за якою ховалася чиста, концентрована отрута. — Ти тепер у нас інтелігенція? По виставках ходиш, сорочки прасуєш? Чи це тебе та навіжена хімічка так видресирувала?

Ліна затамувала подих. Вона обережно визирнула з-за рогу. Ілля стояв біля цегляної стіни. Навпроти нього півколом вишикувалися Влад, Макс та ще двоє хлопців із їхньої компанії. Вони відрізали йому шлях до відступу. Але Ілля не тулився до цегли. Його руки вільно висіли вздовж тулуба. Він не шукав монети в кишенях.

— Мене ніхто не дресирував, Владе, — голос Іллі був напрочуд рівним. Він не кричав, але в цій тиші було більше сили, ніж у будь-якому крику. — Я просто втомився ховатися.

Влад розсміявся. Це був короткий, гавкаючий сміх. Він зробив крок уперед, порушуючи особистий простір Іллі.

— Втомився він. Ти забув, хто ти такий? Забув, хто тебе з лайна витягнув у третьому класі, коли ти соплі на кулак намотував? Ти без нас – просто нуль. Мішень.

— Я пам'ятаю, що ти зробив для мене, — спокійно відповів Ілля, дивлячись прямо у вічі своєму колишньому захиснику. — І я був вдячний. Але це не означає, що я маю до кінця життя сміятися з твоїх тупих жартів і дивитися, як ти принижуєш інших, тільки щоб самому здаватися вищим.

Макс присвиснув. Влад різко зблід, його щелепа зціпилася. Ніхто. Ніколи. Не розмовляв із ним так. Тим більше той, кого він вважав своєю власністю.

— Ого. У нас тут герой прокинувся, — просичав Влад, хапаючи Іллю за комір светра і з силою вдавлюючи його в стіну. Ліна ледь не скрикнула, рвонувшись уперед, але зупинила себе, розуміючи, що її поява зараз тільки погіршить усе. Це була битва Іллі.

— Значить так, герою, — Влад наблизив своє обличчя до обличчя Іллі. — Сьогодні після уроків ти йдеш у ту запилену комірчину. Береш ті ідіотські коробочки, які ви там наклеїли, і викидаєш їх у смітник. При ній. Скажеш їй, що гра закінчилася. Зробиш це – і ми забудемо цю розмову. Відмовишся, і завтра ти знову станеш тим самим жалюгідним очкариком, об якого кожен витиратиме ноги. І повір, я особисто простежу, щоб твоє життя стало пеклом. І її також.

Зависла важка, дзвінка тиша. Ліна заплющила очі. Вона знала, як сильно Ілля боявся повернутися в те минуле. Це був його найглибший, паралізуючий страх. Вона б зрозуміла, якби він зламався. Вона б пробачила йому. Ілля повільно підняв руки і твердим рухом скинув кулаки Влада зі свого коміра. Він поправив светр.

— Тоді починай просто зараз, — тихо, але дуже чітко сказав Ілля. — Бо я більше не з вами. І Бюро ви не чіпатимете.

Очі Влада розширилися від шоку, який миттєво перейшов у лють. Він замахнувся і з силою штовхнув Іллю. Той не втримався на ногах, вдарився плечем об залізні двері пожежного щитка і впав на одне коліно. Пролунав глухий звук удару. Ліна більше не могла чекати. Вона вилетіла з-за рогу.

— Відвали від нього! — її голос розрізав повітря, як удар батога.

Хлопці різко обернулися. Влад скривився, побачивши її, але підходити не став. Він сплюнув на асфальт.

— Сама з ним розбирайся. Пішли, пацани. Він тепер офіційно труп.

Компанія ліниво потягнулася геть. Ілля повільно піднявся на ноги, тримаючись за забите плече. Його дихання було уривчастим, на вилиці стрімко наливався червоний слід від удару об метал. Але коли він підняв очі на Ліну, у них не було паніки. Там було неймовірне, абсолютне полегшення.